Читати книгу - "За рогом - щастя, Юльчик"

Вона відчинила шафу. Там, у коробці з-під взуття, лежали старі листи, квитки з кіно, записки, засушені квіти. Колись це здавалося цінним, а тепер — пилом на серці. Вона дістала кожну річ, мов останній уламок себе, що ще вірив у “їхнє назавжди”.

На самій дні — фото. Емма і Девід. Усміхнені, закохані, наївні. Вона довго дивилася на себе — ту, якою колись була. І з полегшенням подумала:

— “Ти вже не та. І слава Богу.”

Без сліз, без жалю, вона взяла великий чорний пакет. Фото — туди. Листи — туди. Його подарунок на річницю — срібний браслет із вигравіруваними ініціалами — туди. Її руки не тремтіли. Навпаки — дія давала внутрішній спокій.

На вулиці вона викинула пакет у сміттєвий бак і не озирнулася. Уперше це було не болісне прощання, а визволення. Вона не просто прощалась із речами — вона прощалась із собою минулою, тією, яка приймала крихти й мовчала, коли боліло.

Повернувшись додому, вона запалила свічку з запахом лаванди. Кімната змінилась. Або, можливо, це вона змінилася настільки, що тепер усе бачила по-іншому.

Сівши за стіл, вона відкрила щоденник і написала:

- “Сьогодні я викинула минуле. Не з гіркотою, а з вдячністю. Тепер тут — я. Без нього. Без жалю. Без ваги чужих обіцянок на плечах.”

Телефон завібрував. Повідомлення від Девіда:

- “Я знаю, я наробив багато помилок… Але, будь ласка, дозволь мені хоча б поговорити з тобою.”

Емма дивилась на екран кілька секунд. Потім вимкнула телефон. Не тому, що злилася. А тому, що вона більше не шукала відповідей у ньому.

- “Деякі двері не зачиняються з люті. Вони просто більше не ведуть туди, куди ти хочеш іти.”

Вона усміхнулася. Справжньо. Тихо. Без свідків. І знову поглянула у вікно — не в пошуках когось, а з вдячністю до себе. Бо навіть похмурий день мав сенс, якщо його починаєш із надією.

Перед сном вона ще раз пройшлася квартирою. В кімнаті, де колись усе нагадувало про нього, стало спокійно. Тепер тут панували тиша, аромат свіжозавареної кави й шурхіт сторінок щоденника.

На столі вона залишила невеликий папірець.

На ньому було написано:

-“Я вибираю себе. Не вчора. Не завтра. А сьогодні.”

Вона поклала ручку поруч і, загорнувшись у плед, заплющила очі.

Завтра буде новий день. Можливо, не ідеальний. Але точно — її власний.