Читати книгу - "2001: Космічна одіссея"

Після кількох хвилин напружених роздумів Задивлений на Місяць нарешті знайшов найлогічніше з можливих пояснень щодо появи загадкового об’єкта. Це, звичайно, камінь, і він, напевно, виріс за ніч. Наприклад, рослини, вони теж ростуть уночі, або ті соковиті плоди, схожі на камінці. Правда, ті плоди маленькі й круглі, а це велике й з гострими кутами, а втім, навіть видатніші філософи, що жили набагато пізніше за Задивленого на Місяць, не звертали уваги на очевидні деталі, що суперечили їхнім теоріям.

Ця неймовірна потуга абстрактного мислення привела Задивленого на Місяць до висновку, який він негайно забажав перевірити. Білі круглі камінці дуже смачні (хоч деякі з них викликали жахливі хвороби), можливо, оце високе також можна їсти?

Він кілька разів лизнув і спробував укусити цю штуку, але розчарувався. Воно не їстівне, тож як розсудливий австралопітек він попрямував до річки й геть зовсім забув про кристал, бо настав час для щоденної сварки з Іншими.

Пошук їжі сьогодні видався невдалим, і племені довелося відійти на кілька миль від печер, щоб пошукати харчів. Від нещадного полуденного сонця одна зі слабших самиць зомліла далеко від будь-якого можливого прихистку. Інші зібралися навколо, джеркотіли й співчутливо ревли, але нічого не могли вдіяти. Якби ж плем’я було не таке виснажене, її б забрали з собою, але вони просто не мали сили на співчуття. Її так і залишили лежати на осонні, вона мала прийти до тями або загинути. Коли ввечері вони поверталися до печер повз ту місцину, від їхньої одноплемінниці не зосталося навіть кісток.

В останніх променях сонцях, тривожно озираючись, чи не видно мисливців, що раненько вийшли на полювання, австралопітеки хутко напилися зі струмка й почали дряпатися до своїх печер. На відстані приблизно ста метрів від Нового Каменя людиноподібні почули звук.

Він був ледь чутним, однак налякав їх до смерті, тож людиноподібні завмерли на стежині, паралізовані страхом. Проста повторювана вібрація діяла на нерви, вона пульсувала від кристала й гіпнотизувала всіх, хто потрапляв у її поле. Уперше й востаннє за три мільйони років в Африці почувся звук барабанів.

Ритм лунав дедалі гучніше, інтенсивніше. Тепер австралопітеки, рухаючись як сновиди, почали наближатися до джерела звуку, що вабив їх до себе. Інколи вони навіть підтанцьовували, немов їхнє єство відповідало на ритми, які їхні нащадки не зможуть відтворити ще цілі тисячоліття. Повністю загіпнотизовані австралопітеки зібралися навколо моноліту, забувши труднощі дня, небезпеку пітьми й голод.

Бій барабанів став голоснішим, на землю спустилася темрява. Щойно тіні видовжились і на небі згасли останні промені сонця, кристал почав світитися.

Спершу він утратив свою прозорість і засвітився блідим молочним сяйвом. Дражливі, непевні фантоми рухалися на його поверхні й у глибині. Вони об’єдналися в блоки світла і тіні, потім на поверхні кристала з’явилися візерунки, що почали повільно обертатися.

Швидше й швидше оберталися колеса світла в моноліті, барабанний бій прискорювався. Тепер уже цілком загіпнотизовані австралопітеки могли лише зачудовано спостерігати це диво піротехніки. Вони геть забули інстинкти своїх предків й уроки школи виживання, зазвичай ніхто з них не бував далеко від печери так пізно ввечері. Навколишні кущі сповнилися кляклими істотами; це нічні хижаки навіть забули про свою потребу вбивати, бо хотіли подивитися, що ж станеться далі.

Тепер промені світла почали зливатися, потім вони об’єдналися в блоки, обертаючись навколо своє осі. Ці блоки розділилися на пари і, дещо змінивши траєкторію, почали коливатись один упоперек одного, повільно змінюючи кути перетину. Фантастичні швидкоплинні геометричні візерунки то з’являлися, то зникали, а сяйливі ґратки перетиналися між собою й розходилися. Людиноподібні стали загіпнотизованими бранцями розсяяного кристала.

Вони й не здогадувалися, що саме зараз вивчається їхня свідомість, складається докладний атлас тіл, досліджуються їхні реакції — кристал оцінює їхній потенціал. Спершу все плем’я застигло на напівзігнутих ногах, немов живі статуї. Потім найближчий до кристала австралопітек раптово почав рухатися.

Він не зрушив із місця, але його рухи стали жвавими, немов у ляльки, яку сіпають за невидимі нитки. Його голова поверталася то туди, то сюди, рот то відкривався, то закривався без жодного звуку, а долоні то стискалися, то розтискалися. Перегодом він нахилився, вирвав довгу травину й кострубатими пальцями почав зав’язувати її у вузол.

Здавалося, якась сила примушує його це робити, він мав такий вигляд, немов боровся зі злим духом чи демоном, що раптом захопив його тіло. Австралопітек задихався, його очі наповнилися жахом, коли він намагався примусити свої пальці виконувати роботу, тоншу за всі, які він знав до цього.

Попри неймовірні зусилля, він лише розламав стеблину на частини. Коли ці частини впали на землю, сила, що спрямовувала рухи людиноподібного, облишила його тіло, і він знову закляк знерухомлений.

Інший австралопітек ожив і почав повторювати ті самі рухи. Цей був молодший, хутчіше вчився, йому вдалося досягти успіху там, де старший зазнав невдачі. Нарешті на планеті Земля був зав’язаний перший грубий вузол.

Іншим доводилося робити ще дивніші й безглуздіші речі. Деякі з них простягали руки й намагалися з’єднати разом пальці обох рук — спершу з обома розплющеними очима, потім із одним заплющеним. Дехто був змушений вдивлятись у візерунки на кристалі, що дрібнилися чимраз більше, допоки не зливалися в сіру мряку. Усі вони чули поодинокі чисті звуки різних діапазонів, але ці звуки швидко вийшли з того діапазону, який вони здатні були чути.

Коли надійшла черга Задивленого на Місяць, він майже не відчував страху. Він лиш обурювався з того, що його м’язи скорочуються, а кінцівки рухаються за чужими наказами.

Не розуміючи, навіщо йому це здалося, він нахилився й підібрав маленький камінчик. Розігнувшись, Задивлений на Місяць побачив на поверхні кристала нове зображення.

Мінливі ґратки й візерунки зникли. Натомість з’явилося кілька концентричних кіл, які оточували маленький чорний диск. Підкорюючись мовчазному сигналу у своєму мозку, він пожбурив камінь незграбним кидком наввимашки. І схибив майже на метр.

«Спробуй ще раз», — знову пролунало в мозку. Задивлений на Місяць обнишпорив усе навколо, поки знайшов іншу гальку.

Цього разу камінь улучив у кристал із дзвінким, схожим на удар дзвону звуком. Йому ще було далеко