Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Чон До не боявся. Вони сіли на потяг до східного порту Чхольхван, де офіцер Со зафрахтував рибальське судно; команда так злякалася військових гостей, що аж до японських берегів не знімала значків із портретом Кім Ір Сена. Біля поверхні моря Чон До бачив маленьких рибок із крилами, а туман пізнього ранку був такий густий, що кожне вимовлене слово немов зникало в ньому. Цілий день кричали гучномовці, а в кожного з рибалок на грудях був витатуйований портрет дружини. Море було таке примхливе, яким він іще ніколи його не знав: тіло не мало жодної певності, куди переносити свою вагу кожної миті, а проте з цим можна було зжитися. Вітер у снастях, здається, був у згоді з хвилями, які підставляли плечі під корпус судна. І, лежачи на даху стернової рубки під нічними зорями, Чон До відчував, що тут саме те місце, де людина може просто заплющити очі й полегшено зітхнути.

Офіцер Со також узяв на борт перекладача - такого собі Ґіля. Ґіль читав японські романи на палубі та слухав маленький касетний плеєр через навушники. Чон До тільки раз спробував заговорити з Ґілем: спитав його, що той слухає. Але не встиг Чон До розтулити рота, як Ґіль зупинив плеєр і промовив слово: «Опера».

Вони мали взяти когось - когось на пляжі - і привезти цю людину з собою додому. Більше нічого офіцер Со про їхню мету не казав.

На другий день у сутінках їм стало видно далекі вогні міста, але капітан не дозволив матросам підпливти ближче.

- Це Японія, - пояснив він. - Я не маю документів на ці води.

- Я скажу, наскільки близько треба, - мовив капітанові офіцер Со, і вони попрямували до берега, контролюючи глибину рибальським лотом.

Чон До перевдягнувся, міцно затягнувши пояс цупких джинсів.

- Це одяг останнього з тих, кого викрали? - поцікавився він.

Офіцер Со відповів:

- Я багато років нікого не викрадав.

Чон До відчув, як напружуються м’язи обличчя, як по всьому тілу пробігає відчуття жаху.

- Розслабся, - сказав офіцер Со. - Робив я це сто разів.

- Правда?

- Ну двадцять сім.

Офіцер Со витяг невеликий ялик і вже біля берега наказав рибалкам спустити його на воду. Там, на заході, у Північній Кореї сідало сонце, холодало, і вітер перемінився. Човник крихітний, подумав Чон До, у ньому ледве стане місця для однієї людини, що вже казати про трьох людей і викраденого, який буде борсатися й вириватися. Офіцер Со сів у ялик, узявши бінокль і термос. За ним пішов Ґіль. Коли Чон До сів поруч із Ґілем, чорна вода хлюпнула через борт і моментально промочила йому ноги. Чон До завагався, чи признаватися, що він не вміє плавати.

Ґіль усе намагався навчити Чона деяких фраз японською. «Добрий вечір. - Конбан ва ». «Вибачте, я заблукав. - Чотто сумімасен, мічі ні майоймашіта ». «Чи не могли б ви допомогти знайти мого кота? - Ваташі но неко ґа майґо ні нарімашіта? »

Офіцер Со розвернув ніс човна до берега, витискаючи всі сили з підвісного мотора - заїждженої радянської «пресни». Вони повернули на північ і йшли понад берегом. Піддаючись руху хвиль, човен хилився то в бік суходолу, то в бік відкритого моря.

Ґіль узяв бінокль, але подивився не на берег, а на високі будинки, на яких уже оживали нічні неонові знаки.

- Що я вам скажу, - мовив Ґіль. - У цих краях «важкого березня» не було.

Чон До й офіцер Со перезирнулися.

Офіцер Со звернувся до Ґіля:

- Повтори йому, як буде «Як справи?».

- Оґенкі дес ка , - сказав Ґіль.

- Оґенкі дес ка , - повторив Чон До. - Оґенкі дес ка.

- Говори так, як казав би: «Як твої справи, співвітчизнику?» Оґенкі дес ка , - зауважив офіцер Со. - А не так ото: «Як справи? Я тебе зараз на хрін спишу з берега».

- А що це означає - «спишу з берега»? - поцікавився Чон До.

- Колись ми так це називали. - Со скривив губи в якійсь несправжній посмішці. - Просто скажи це як слід.

Чон До спитав:

- А чому Ґіля не послати? Він же по-японськи говорить.

Офіцер Со знову втупився у хвилі.

- Ти знаєш, навіщо ти тут.

- А навіщо? - уточнив Ґіль.

- Бо він уміє битися в темряві, - відповів офіцер Со.

Ґіль розвернувся до Чон До.

- Тобто це твоя робота, твоя кар’єра? - спитав він.

- Я керую командою нападу, - пояснив Чон До. - Ми здебільшого бігаємо в темряві, але так, і б’ємося теж.

Ґіль сказав:

- А я думав, це в мене робота фігова.

- А яка в тебе? - поцікавився Чон До.

- Перед мовними курсами яка була? Наземні міни.

- Типу їх знешкоджувати?

- Якби ж то, - мовив Ґіль.

Вони наблизилися до берега метрів на двісті, а тоді попливли понад пляжами префектури Каґошіма. Що темніше ставало, то краще Чон До було видно, як місто відображувалося в архітектурі кожної хвилі, яка гойдала човен.

Ґіль підняв руку:

- Ось. Хтось на березі. Жінка.

Офіцер Со приглушив мотор і взяв бінокль. Потримав його рівно, налаштував, ворушачи кущистими білими бровами.

- Ні, - заперечив він, повертаючи бінокль Ґілеві. - Глянь уважно, там їх дві. Гуляють разом.

- А ми хіба не чоловіка шукали? - поцікавився Чон До.

- Нема різниці, - сказав старий. - Головне, щоб людина була сама.

- Що, ми взагалі будь-кого маємо схопити?

Офіцер Со нічого не відповів. Якийсь час не було чути нічого, крім «пресни».

Тоді офіцер озвався:

- Раніше в нас був цілий підрозділ, бюджет був. Тобто і катер, і пістолет із транквілізатором. Ми вели спостереження, проводили якісний відбір, мали чіткий підхід. Ми не брали людей сімейних, дітей ніколи не брали. Я пішов на пенсію з ідеальною характеристикою. А тепер гляньте на мене. Мабуть, я один такий уже зостався. Об заклад б’юся, що вони, крім мене, не могли знайти нікого, хто цю справу пам’ятає.

Ґіль роздивлявся щось на березі. Він протер скельця бінокля, але насправді було вже так поночі, що це не допомагало. Дав бінокль Чонові До.

- Розбереш що-небудь? - спитав він.

Коли Чон До підняв бінокль, він ледве вирізнив чоловічу постать, яка рухалася понад пляжем, над водою: то була просто світліша пляма на темнішій плямі. Раптом в око Чона До впав якийсь рух. До чоловіка берегом бігла якась тварина - мабуть, собака,