Читати книгу - "Соловей"

День промайнув у тумані теплого задоволення. Вони розмовляли, сміялися та їли. Надвечір, коли Софі награлась зі своєю вудкою, Антуан, майструючи для доньки вінок із ромашок, раптом промовив:

— Скоро Гітлер втягне всіх нас у війну.

Війна.

Усі говорили лише про це. В'янн не хотіла про неї чути. Тим паче не такого чудового літнього дня.

Вона затулила долонею очі від сонця й зупинила свій погляд на донечці. За рікою простягалась охайно зорана Долина Луари. Там не було парканів та огорож, лише кілометри зелених полів, дерев і поодинокі кам’яні будинки чи сараї. Крихітні білі квіточки кружляли в повітрі, мов шматочки бавовни.

Вона звелася на ноги й плеснула в долоні:

— Ходімо, Софі. Час додому.

— Не можна ігнорувати це, В’янн.

— Мені треба шукати собі проблеми? Навіщо? Ти захистиш нас.

Усміхаючись (можливо, аж надто), вона спакувала залишки їжі та повела родину назад до ґрунтової дороги.

Менш ніж за тридцять хвилин вони дісталися Le Jardin, кам’яного маєтку, який належав її родині вже триста років. Посірілий від старості, він мав два поверхи та блакитні віконниці на вікнах, що виходили в садок. Плющ обплів два димарі та цеглу під ними. Від земельної ділянки лишилося лише сім акрів. Ще дві сотні було продано впродовж двох останніх століть, оскільки статки її родини танули. Однак для В’янн було цілком достатньо сімох акрів. Їй не потрібно було більше.

В’янн зачинила за ними двері. На кухні із залізної рами над плитою звисали мідні й чавунні каструлі та сковороди. Жмутики лаванди, розмарину й чебрецю сушилися на дерев’яних балках під стелею. Позеленіла від старості мідна раковина була досить велика, щоб купати в ній маленького собаку.

Вапно на стінах подекуди злущилося, виставляючи на огляд стару фарбу. У вітальні дивним чином поєднувалися меблі й текстиль — невелика канапа, оббита тканиною, обюссонські килими, антикварна китайська порцеляна, ситець і вуаль. Деякі картини на стіні були неперевершені, інші ж — абсолютно аматорські. Кімната, трохи занедбана, однак затишна, нагадувала хаотичну суміш втраченого багатства та колишнього смаку.

Жінка зупинилась, дивлячись крізь двері зі скляними панелями, що виходили на задній двір, як Антуан бавиться із Софі на гойдалці, яку він для неї змайстрував.

В’янн обережно повісила капелюх на гачок біля дверей та надягла фартух. Софі й Антуан гралися надворі, а вона тимчасом готувала вечерю. Загорнувши свинячу вирізку в бекон, жінка зв’язала її мотузкою й поклала в гарячу олію. Поки свинина смажилася в печі, вона взялася за інші страви. Рівно о восьмій В'янн покликала всіх вечеряти; вона не могла стримати усмішки, почувши тупіт ніг, розмови та скрип стільців, поки родина вмощувалась за стіл.

Софі сіла на чільне місце за столом. Її волосся прикрашав ромашковий вінок, який Антуан сплів для неї біля річки.

В’янн поставила на стіл таріль, від якого линув чудовий аромат. Смажена шинка, хрусткий бекон та глазуровані у винному соусі яблука спочивали на ложі з картоплі. Поряд стояла миска свіжого гороху в маслі, приправленого тархуном із саду. І, звісно ж, там був багет, який В’янн спекла напередодні.

Як завжди, Софі говорила без упину. Цим вона нагадувала свою тітку Ізабель — дівчинку, яка не може втримати язика за зубами.

Коли вони нарешті перейшли до десерту із заварним кремом та збитими білками, від задоволення за столом запанувала тиша.

— Що ж, — заговорила В’янн, відсунувши напівпорожню тарілку з десертом убік, — час мити посуд.

— Ма-а-амо, — забідкалась Софі.

— Не скигли, — перебив її Антуан. — Ти вже доросла.

В’янн і Софі пішли на кухню, зайнявши свої позиції, як вони робили це щовечора — В’янн біля глибокої мідної раковини, а Софі біля кам’яного столу, — і почали мити й витирати тарілки. В’янн уловила солодкий і різкий запах цигарки, яку Антуан зазвичай запалював після вечері.

— Тато сьогодні не сміявся з жодної моєї історії, — поскаржилася Софі, поки В’янн ставила посуд на дерев’яну підставку, що висіла вздовж стіни.

— Не сміявся? Це точно тривожний знак.

— Він переживає через війну.

Війна. Знову.

В’янн прогнала доньку з кухні. Нагорі, у спальні Софі, В’янн присіла на велике ліжко, слухаючи балаканину дитини, поки та одягала піжаму, чистила зуби та готувалася до сну.

Жінка нахилилась, аби поцілувати її.

— Мені страшно, — сказала Софі. — Буде війна?

— Не бійся, — заспокоїла її В’янн. — Тато захистить нас.

Та говорячи ці слова, вона згадала, як її матір теж колись казала їй: «Не бійся».

Тоді її батько пішов на війну.

Софі це не переконало.

— Але…

— Жодних «але». Нема про що хвилюватись. А тепер спи.

Вона знову притислась губами до щоки дівчинки.

В’янн спустилася сходами вниз та вийшла надвір. Ніч була спекотна, а в повітрі пахло жасмином. Антуан сидів на стільці посеред газону, витягнувши ноги. Він застиг у незручній позі, схилившись набік.

Вона підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Видихнувши хмару диму та зробивши ще одну довгу затяжку, він підвів на неї очі. У місячному світлі його обличчя здавалося блідим і майже незнайомим. Він поліз до кишені свого жилета й витягнув папірець.

— Мене мобілізовано, В’янн. Як і більшість чоловіків у віці від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років.

— Мобілізовано? Але ж… війни немає. Я не…

— Я маю прибути на службу у вівторок.

— Але… але… ти поштар.

Він перехопив її погляд:

— Здається, тепер я солдат.

Розділ 3

В’янн дещо знала про війну. Може, не про вибухи, дим та кров, але про її наслідки. Хоч вона й народилася в мирний час, її дитячі спогади були пов’язані з війною. Вона пам’ятала, як ридала мама, прощаючись із батьком, як їй завжди було холодно й хотілося їсти. Та найбільше їй запам’яталося, як змінився її тато, повернувшись додому. Як він кульгав, став мовчазним і постійно зітхав. Саме тоді він почав пиячити, замкнувся в собі й махнув рукою на родину. Вона згадала грюкіт дверей, сварки, що спалахували зненацька й закінчувались ніяковим мовчанням. Згадала, як батьки спали в різних кімнатах.

Батько повернувся з війни геть іншою людиною. Вона робила все, щоб він її любив, та й сама щосили намагалася любити його, однак це було неможливо. Відтоді як він відправив її до Карріву, В’янн