Читати книгу - "Мрійниця з Остенде"

На цьому її руки запустили коліщата візка, і за три секунди вона знову застигла перед вікном, у тій самій позі, в якій я її перед тим застав.

Нагорі я побачив інтер’єр, декорований із безперечним смаком, трохи перевантажений і жіночний, старомодність якого додавала йому шарму.

Після оглядин я вибрав кімнату «із блакитними синицями», названу так через тканину, якою було обтягнуто стіни, вицвілі тони бавовняного полотна в японському стилі надавали їй невловимої вишуканості. Влаштовуючись, я намагався вхитритися, щоби серед безлічі дрібничок вивільнити місце для своїх речей, але цей декор, як барокова скульптура з черепашок, мав сенс лише в їхній незліченності.

Ґерда порадила мені кілька ресторанів, вручила в’язку ключів і пішла, бо мала на велосипеді подолати десяток кілометрів, що відділяли її від домівки.

Я зупинив свій вибір на найближчому до вілли «Цирцея» готельному ресторані, але прогулянку відклав на завтра. І геть сп’янілий від морського повітря, заснув, тільки-но випростався під важкими стьобаними перинами, що вкривали моє ліжко.

Спустившись уранці вниз після принесеного Ґердою ситного сніданку — гриби, яйця, картопляні крокети — я не здивувався, побачивши Емму ван А. на посту, біля вікна.

Оскільки вона не почула, як я спускався, а денне світло нестримно заливало кімнату, я зміг краще розгледіти риси та поведінку моєї господині.

Навіть нічого не роблячи, вона не виглядала незайнятою. Різні почуття відображались у зіницях, думки морщили й розгладжували її чоло, вуста втримували тисячі слів, що хотіли б із них злетіти. Ущерть виповнена багатим внутрішнім життям, Емма ван А. ділила себе між романом, розкритим на колінах, і хвилями мрій, що заполонювали її, тільки-но вона підводила голову і скеровувала погляд на бухту. Здавалося, наче курсують два кораблі — корабель її думок і корабель книги, і в кожного свій шлях. Вряди-годи, коли вона опускала повіки, їхні струмені на якусь мить зливалися в єдиній хвилі за кормою, далі ж її корабель плив своїм курсом. Вона читала для того, щоби не дрейфувати одній, читала не для того, щоби заповнити духовну порожнечу, а для того, щоби супроводити надто потужну творчу думку. Література служить кровопусканням, аби не допустити лихоманки…

Емма ван А., напевне, була дуже вродливою, навіть у старшому віці. Проте недавня хвороба — крововилив у мозок, за свідченням Ґерди, — відіслала її з розряду античності на блошиний ринок. Відтоді її м’язи ослабли, а струнке тіло схудло. Вона здавалася такою легкою, що її пористі кістки могли от-от зламатись. Підточені артрозом суглоби утруднювали її рухи, проте вона не звертала на це жодної уваги, доки в ній палав вогонь. Її очі залишилися чудовими, великими, бляклого блакитного кольору, і по цій блакиті пропливали хмарки з Півночі.

Моє вітання відірвало її від роздумів, вона глянула на мене блукаючим поглядом. Цієї миті я сказав би, що її щось мучить. Аж ось з’явилася посмішка, справжня, не лицемірна, як прояснення серед надокеанського клімату.

— О, добридень. Чи добре спалося?

— Вже й не пригадую, коли я так міцно спав. Тепер іду пізнавати Остенде.

— Я дуже вам заздрю… Приємного дня, месьє.

Кілька годин я кружляв по Остенде, заглиблюючись не більш, як на 20 хвилин у вулички, щоразу повертаючись до бульвару чи на дамбу, як чайка, яку кличе морський простір.

Північне море мінилося барвами устриць, від зеленувато-брунатного відтінку хвиль до білого перламутру піни. Ці змінені тони з дорогоцінними витонченими полисками несли мені відпочинок від яскравих спогадів із Чорного моря, ясної блакиті та жовтого піску, від яскравого хроматизму, такого ж первісного, як дитячий малюнок. Через ці пом’якшені тони, що нагадували про насолоду, яку відчуваєш, куштуючи в ресторанчиках морепродукти, це море видавалось іще й солонішим.

Ніколи доти не бувавши в Остенде, я віднаходив у ньому спогади, дозволяючи відчуттям дитинства заколисувати мою свідомість. Засукавши до колін штани, я ступав по піску, що поколював мені підошви, зате потім їх винагороджувала вода. Як і колись, я по кісточки зайшов у хвилі, боячись ступати глибше. Як і колись, я почувався зовсім маленьким під тим неосяжним небом серед нескінченних хвиль.

Людей довкола зовсім мало. Самі старенькі. Чи не з цієї причини старі так цінують узбережжя? Тому що, плаваючи, не маєш віку? Тому що знову повертається смиренність і прості радості дитинства? Тому що, коли будівлі й торгові заклади реєструють час, що минає, пісок і хвилі зостаються незайманими, вічними, невинними? Пляж зостається таємничим садом, над яким час не має влади.

Я купив креветок, з’їв їх навстоячки, вмочуючи в лоток із майонезом, і побрів собі далі.

Повернувшись близько шостої вечора на віллу «Цирцея», я був захмелілий від вітру і сонця, з геть замріяною головою.

Емма ван А. обернулася до мене, усміхнулась і, зауваживши мій стан радісного сп’яніння, змовницьки запитала:

— То як пізнання Остенде?

— Щось неймовірне.

— І куди ж ви дійшли?

— До порту. Чесно кажучи, я не зміг би зупинитися тут, не маючи змоги вийти в море.

— Он як! То ви залишились би в Остенде лише за умови кудись вирушити? Суто чоловіче міркування.

— Ви правильно розумієте. Чоловіки стають моряками, а жінки…

— … дружинами моряків. Потім удовами моряків.

— Чого ж можна чекати, коли все життя мешкаєш коло порту на краю землі?

Відчувши недоладність запитання, вона, не відповідаючи, з симпатією дивилася на мене, спонукаючи продовжувати. Тож я вів далі.

— Чекати відплиття?

Вона знизала плечима, відкидаючи це припущення.

— Повернення?

Її широкі сірі райдужні оболонки втупились у мене. Мені здалося, що там промайнула скарга, але голос твердо це заперечив.

— Можна згадувати, месьє, згадувати.

Її обличчя відвернулося до моря. Вона знову була такою зайнятою, немовби мене тут уже не було; вона вдивлялась у далину так, як я розглядаю чисту сторінку, і мріями рішуче туди линула.

Про що ж вона згадувала? Ніщо під цим дахом не свідчило про її минуле, все належало попереднім поколінням — книги, меблі й картини. У мене виникло враження, що вона, як та ворона, прийшла сюди з украденим скарбом і віддала його на зберігання, задовольнившись оновленням тканин на занавісках і стінах.

Піднявшись нагору, я запитав племінницю:

— Ґердо, ваша тітка сказала, що присвячує свої дні спогадам про минуле. Що ж такого вона собі пригадує?

— Не маю уявлення. Вона не працювала. Залишилася старою дівою.

— Справді?

— Це цілком певно. Ніхто не знав якогось чоловіка у бідолашної тітки Емми. Ніколи. Родині це відомо. Знаєш, тільки-но мова заходить про месьє чи весілля, вона стуляється, як черепашка.

— Розірвані заручини? Наречений, який загинув на війні? Невдача,