Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Щастя, гараздів, миру і злагоди у цьому році! — віншує гора горі, дерево дереву, хата хаті, колодязь колодязю, вулиця вулиці, серце серцю.

І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати. Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.

Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах, з покоління в покоління, дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву, один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести із хат труни з покійниками, у кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їх батьків. За якусь годину від обох газдівств зостались згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи один одному страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.

Однак вогонь тої буревійної ночі не вщух. Уже півстоліття він палить душі і серця обох родів.

Одразу після пожежі Пастеляки сяк-так змоглися на шіфкарти,[1] кинули торби на плечі й далися до Америки. Тут доля усміхнулася родині — через три весни вернулися із товстими капшуками, скупили найситіші поля у долині Віщунки й оселилися у нижньому кінці села. На згарищі не осів ніхто. Насміхаючись над Петахами, які з тяжкими потугами зуміли якось відбудуватися на зруйнованому гніздовищі, Пастеляки уже десятки років нікому не продають землю з попелищем й самі її не турбують. Царина з кожним роком дичавіє, а згарище весь час чорно шкіриться у вікна Петахів — до хати нашої баби. І полум’я тої півстолітньої ночі розгоряється в серцях ще сильніше, а поготів після того, як старший син Пастеляка Андрій, мій батько, оженився на дочці Петахів Магдалині — моїй матері. Зробили це вони наперекір волі обох родин. Петахи не визнавали шлюбу, доки не народився я. А далі що поробиш — дочка ж, не піде дівка білим світом з дитиною у подолі. Пастеляки, особливо дід Василь, затялися до самого кінця — вони не вміли, не вміють і не хочуть прощати.

…Із нижнього кінця села назустріч нам несеться гурт дітлахів.

— Чи багато навіншували? — питаю голосно ще здалеку.

— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.

А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.

— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться віншувальники, добуваючи з кишень новенькі червонці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червонцю. Вам, майже,[2] найбільше дасть — заздро дивляться на мене і брата.

— Аякже! — кажу я. — Усі інші гроші будуть наші.

Свистячи, улюлюкаючи, віншувальники біжать далі, а брат починає хникати.

— Хочу віншувати до діда Василя.

— Ти чув, що баба казали? — напоумляю. — Ходімо швидше до Царя. От він нас обдарує!

Чемно вітаючись із сельчанами, поволі беремося на пагорб і опиняємося за селом. В очах аж меркне від білизни неторканих снігів. Вони легкі, свізкі, і вродило їх за ніч так щедро, що й небокраю не видно.

— Віншую вам, сніги, аби ваші душі завжди були такими чистими і добрими, як нині! — в напливі незбагненно світлих почуттів звертаюсь до навколишнього простору. — Хай ваше тепле дихання всю зиму гріє землю, не дає змерзнути пшениці і всякій пашниці!..

І тут, вичерпавши всі бабині приповідки, яким нас навчала кожного вечора напередодні Нового року, затнувся…

— І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі, — тихо мовить Павло.

— Ну й дурниці ти верзеш, — хитаю головою. — У снігів же немає своїх хат. То треба, як баба говорили, людям віншувати, щоб у них рожі цвіли…

Брат винувато піднімає очі, і мені стає не по собі. Останнім часом я не можу витримувати його погляд. Павло дуже схожий на бабу. Маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі животіє, але очі вражають. Величезні, глибокі, неймовірної голубизни, вони, здається, займають все його обличчя. У ніч, коли застрелили маму, брат спав із нею. Пробуджений пострілами, він страшно закричав. Мама ще знайшла сили, аби запалити лампу, дотягнутись до нього і пригорнути. А коли прибігли сусіди, брат, весь у крові, сидів біля матері, божевільними очиськами дивився на людей і не міг ворухнутися. Дар мови до нього повернувся через три місяці. Тільки очі у нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемний клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль.

— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.

Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.

— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю! — шепоче ласкаво.

— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.

А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.

— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, майже, очі видивив за нами. Повіншуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — усміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.

Чорний