Читати книгу - "Скорочено Синій птах, Моріс Метерлінк"

Фея, знов раптом розгнівавшись. Сього ніяк не можна, і се неподібна звичка. Показуючи на вікно. Ми вийдемо сюди... Ну?...Чого ви чекаєте?.. Одягайтесь зараз... Діти слухаються і хутко одягаються, Я поможу. Митиль…

Тильтиль.У нас нема черевиків...

Фея. То байдуже. Я вам дам чудову шапочку. Де ж ваші батьки?..

Тильтиль, показуючи на двері праворуч. Вони там, сплять...

Фея. А ваш дід і бабуня?..

Тильтиль. Вони померли...

Фея. А ваші малі брати й сестри?.. Є вони в вас?..

Тильтиль. Еге, еге; троє маленьких братів...

Митиль. І четверо маленьких сестер...

Фея. Де вони є?..

Тильтиль. І вони померли...

Фея. Ви хочете їх побачити?..

Тильтиль. А як же... Зараз... Покажіть їх...

Фея. Я їх не маю в кишені... Але це станеться; ви їх побачите, переходячи країну Спогадання. Се простуючи до Синьої Пташки. Зараз наліво, по третьому скруті. Що ви робили, як я постукала?..

Тильтиль. Ми гралися, ніби їмо пиріжки.

Фея. У вас є пиріжки?.. Де вони?

Тильтиль. В палаці багатих дітей... Гляньте, се так гарно...

Він тягне фею до вікна.

Фея, біля вікна. Та це ж не ви їх їсте...

Тильтиль. Так, але ж як нам все видко...

Фея. Ти на них не сердишся?..

Тильтиль. Чого?..

Фея. Що вони все їдять. Я гадаю, що вони не добре чинять, не даючи тобі...

Тильтиль. Зовсім ні, вони ж багаті... Диви, що то за гарно в них...

Фея. Не краще, як у тебе.

Тильтиль. Де там... У нас темніше, вужче, нема пиріжків...

Фея. Це зовсім те саме; та того ти не бачиш...

Тильтиль. Е, ні, я дуже добре бачу, я маю дуже добрі очі. Я бачу, яка година на церковному годиннику, а тато не бачить!..

Фея раптом з пересердя. Я тобі кажу, що ти не бачиш... Як же ти мене бачиш? Якою я є?.. Тильтиль мовчить, засоромившись. Ну, чи ти відкажеш? Щоб я знала, чи ти бачиш... Чи я гарна, чи дуже погана?.. Тильтиль мовчить, дедалі більше соромлячись. Ти не хочеш відказувати?.. Чи я молода, чи стара?.. Чи я рожева, чи жовта?., чи може я горба маю?..

Тильтиль погідно. Ні, ні, не дуже великого...

Фея. Але глянувши на тебе, здається, що він величезний... Може й ніс у мене закарлючений, і ліве око видушене?

Тильтиль. Ні, ні, я так не кажу... А хто ж його видушив?..

Фея, все більше лютуючи. Та ж його не видушено... Грубіяне, поганцю... Воно краще за друге; воно більше, ясніше, і блакитне, як небо... А моє волосся, чи ти бачиш?.. Воно як жито половіє... наче щире золото... Та й багато ж його такого, що й на голову важко... Воно скрізь витикається... Чи ти його бачиш в мене на руках?.. Показує два ріденькі чубки сивого волосся.

Тильтиль. Еге ж, я бачу кілька...

Фея обурена... Кілька... Снопи! оберемки! копиці! хвилі золота!.. Я знаю добре, люди кажуть, що його не бачать; але гадаю, ти не з тих лихих, сліпих людей?..

Тильтиль. Ні, ні я дуже добре бачу, що не ховається...

Фея. Але треба бачити інше так само сміло... Кумедія з тими людьми... По смерті фей, вони й не бачать більше й не догадуються навіть... На щастя, я завжди маю при мені все, що треба, щоб засвітити згаслі очі... А що це я витягаю з торбинки?..

Тильтиль. О, гарненька зелена шапочка... Що це так блищить на кокарді?..

Фея. Це великий діамант, що дає бачити...

Тильтиль. Ах!

Фея. Так. Коли маєш шапку на голові, то трохи повертаєш діамант: справа наліво, наприклад, дивись, отак, бачиш?.. Він надушує тоді на горбок, що на голові, та його ніхто не зна, той горбок розкриває очі...

Тильтиль. Це не боляче?..

Фея. Ні, він чарівний... Зразу навіть побачиш те, що є всередині, . наприклад, душу хліба, вина, перцю...

Митиль. А цукрову душу теж видно?

Фея, спалахнувши. Само собою!.. Не люблю, як питають дурниці... Душа в цукру не більше цікава, як душа в перцю... Отож я даю вам, що маю, щоб помогти вам шукати Синю Пташку... Я добре знаю, що Перстень-Невидимка або Килим-самоліт придались би вам більше... Але я загубила ключа від шахви, де я їх заховала. Ах! Трохи не забула... Показуючи на діамант. Коли його держати так, бачиш... і трохи повернути, то побачиш, що було... Ще трохи і побачиш, що буде... Це цікаво й практично, і не робить шелесту...