Читати книгу - "Скорочено Синій птах, Моріс Метерлінк"

Тильтиль. Тато візьмуть у мене шапочку...

Фея. Він її не побачить; ніхто не може її побачити, поки вона в тебе на голові... Чи не хочеш спробувати?.. Вона надіває на Тильтиля зелену шапочку. Тепер поверни діамант... Разі ще...

Заледве Тильтиль повернув діамант, як усе одразу напрочуд одмінилось. Стара фея раптом стала гожою чудовою принцесою; каміння, що з нього збудовано хатні мури, світиться, блакитніють, як шафіри, стають прозорими, грають і засліпляють, немов найкоштовніші самоцвіти. Убогі манатки оживають і блискочуть; білий дерев'яний стіл показується таким .важким, таким шляхетним, як,мармуровий стіл, циферблат на годиннику підморгує і усміхається ввічливо, тоді як дверці, за якими хитається вагало, відхиляються і випускають Години, що, взявшися за руки і регочучись, ідуть у танець під голос чарівної музики. Тильтиль, перелякавшись, кричить, показуючи на Години.

Тильтиль. Хто вони є, всі ті гарні пані?..

Фея. Не бійся; се години твого життя; вони щасливі, що вільні і видимі на хвильку...

Тильтиль. А чого мури так заясніли?.. Хіба вони з цукру або з коштовних самоцвітів?..

Фея. Все каміння однакове, все каміння коштовне: але людина з них бачить тільки кілька...

Чарівне видовище триває. З'являються душі Вогню, чотирифунтових Хлібів, Собаки, Кота.

Пес, гавкаючи, скачучи, перекидаючи все, незносний. Боженьку мій... Добридень, добридень, Боженьку мій... Нарешті, нарешті, можна говорити. Мені такого треба тобі сказати... Я дурно гавкав і молов хвостом... Ти не розумів... Але тепер... Добридень, добридень... Я тебе люблю... Я тебе люблю... Чи не хочеш, щоб я тобі зробив щось надзвичайного?.. Щоб я пішов виступцем?.. може, хочеш, щоб я пішов догори ногами або щоб поскакав на лині?..

Тильтиль до феї. Хто це той пан з собачою головою?..

Фея. Чи ж ти не бачиш?.. То душа Тильо, що ти визволив...

Кіт, наближуючись до Митилі і протягуючи їй руку, церемонно, оглядно. Добридень, Панно. Які ви гарні цього ранку...

Митиль. Добридень, Пане… до Феї. хто це?..

Фея. Це зараз видко; то душа Тилет, що дає тобі руку... Поцілуй її.

Пес, штовхаючи Кота. І мене... Я цілую божка... Я цілую дівчаток... Я цілую всіх чудово... Весело буде... Я зараз налякаю Тилет... гу, гу, гу.

Кіт. Я, пане, вас не знаю...

Фея, сварячись на Пса своїм прутиком. Цить мені зараз, а то повернешся в довічну мовчанку.

З рульки виходить душа Води, падає глечик з молоком і з'являється душа Молока, наче оживає голова цукру і, розриваючи паперову обгортку, виступає душа Цукру.

Лампа падає зі стола, і полум'я, вихопившись, обертається в яснючу дівчину незрівнянної краси. Вона вбрана в довгі прозорі й сліпучі серпанки і стоїть непорушно, неначе в нестямі.

Тильтиль. Це королева...

Митиль. Це Свята Діва.

Фея. Ні, діти, це Світло...

Тим часом ронделі на полицях крутяться, як голанські дзиґи, шафа розчиняє свої дверці і починає препишне розгорнення тканок на колір, як місяць і сонце, до якого примішуються не менше блискучі дранки й лахмання, що сходять по драбині з горища. Аж ось щось тричі грюкнуло в двері направо.

Тильтиль, злякавшись. Це тато... Він нас чув...

Фея. Поверни діамант... Зліва направо. Тильтиль повертає хутко діамант. Не так хутко... Боже мій... Надто пізно... Ти його повернув надто раптом. Вони не матимуть часу зайняти свої місця і буде нам з того багато клопоту.

Фея стає бабусею, але душі Хліба, Собаки, Кота, Молока, Води, Вогню і Світла не щезають.

Пес. Я маю щастя... Я не міг вернутися в мовчання; трап замкнувся надто швидко...

Кіт. І мій теж... Що то буде?.. Чи це небезпечно?

Фея. Боже мій, я повинна сказати вам правду: всі ті, хто товаришуватиме з обома дітьми, умре під кінець подорожі...

Кіт. А ті, хто не товаришуватиме?

Фея. Ті житимуть ще кілька хвилин...

Кіт Псові, Ходімо, вернімось в трап.

Пес. Ні, ні,.. Я не хочу... Я хочу товаришувати з божком. Я хочу з ним балакати увесь час...

Кіт. Йолоп...

Ще добуваються в двері.

Хліб, гірко плачучи, Я не хочу вмерти з кінцем подорожі... Я хочу вернутися зараз в мою діжу...

Вогонь, що все бігав прожогом по хаті, шиплячи з туги. Я не знаходжу більше мого коминка...

Вода, даремно намагаючись повернутися в рульку. Я вже не можу вернутися в рульку...

Цукор, метушачись коло своєї паперової обгортки. Я роздер мою бібулу...

Молоко, соромливо й байдуже. Мій глечик розбито...

Фея. Що то за дурні, Боже мій... Дурні й страхополохи. Вам миліше й далі жити в ваших гидких скринях, у ваших трапах і рульках, ніж товаришувати з дітьми, ще йдуть шукати Пташки?..

Всі, опріч Пса і Світла. Так, так,