Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Але ідеологія також наклала свій негативний відбиток на наше розуміння історії Радянського Союзу і Східної Європи[12]. Невелика частина західних лівих намагалися пояснити й іноді виправдовувати табори і терор, що їх породив, у період 1930–1950-х років. 1936 року, коли мільйони радянських селян вже працювали у таборах або були вислані, англійські соціалісти Сідні й Беатріс Вебб видали велику книжку про Радянський Союз, у якій, серед іншого, пояснювалося, як «пригноблений російський селянин поступово набуває почуття політичної свободи»[13]. Під час показових московських судових процесів, коли Сталін свавільно відправив у табори тисячі невинних членів партії, драматург Бертольд Брехт казав філософові Сідні Гуку, що «чим вони невинніші, тим більше заслуговують на смерть»[14].

Однак навіть у 1980-ті роки все ще були вчені, які продовжували описувати переваги східнонімецької медицини чи мирні ініціативи Польщі, все ще були діячі, яких бентежила докучлива метушня навколо дисидентів у східноєвропейських в’язницях. Причиною цього, мабуть, було те, що і західні ліві, і Радянський Союз мали одних інтелектуальних батьків — Маркса і Енгельса. Так само спільною була у певній частині і лексика: маси, боротьба, пролетаріат, експлуататори й експлуатовані, власність на засоби виробництва. Надто суворо засуджувати Радянський Союз означало б засуджувати те, що для частини західних лівих колись було таким дорогим.

Та виправдовувати сталінські злочини (на відміну від злочинів Гітлера) були схильні не тільки крайні ліві й не тільки західні комуністи. Комуністичні ідеали — соціальна справедливість, рівність для всіх — для більшості людей на Заході просто набагато привабливіші, ніж нацистські теорії расової вищості і права сильного. Навіть якщо комуністична ідеологія на практиці означала щось зовсім відмінне від того, що говорилося, для інтелектуальних спадкоємців Американської і Французької революцій набагато тяжче було засуджувати систему, яка принаймні проголошувала щось дуже подібне до того, що говорили вони самі. Мабуть, у цьому полягає одна з причин того, чому свідчення очевидців про ГУЛАГ — відтоді, як вони тільки почали з’являтися — часто заперечувалися і применшувалися тими самими людьми, які ніколи й гадки не мали поставити під сумнів свідченя Прімо Леві чи Елі Візеля про Голокост. Від самої Російської революції офіційна інформація про радянські табори була також цілком доступною для всіх, хто нею міг зацікавитися: наизнаменитішу радянську книжку про перший етап розвитку таборів, про Біломорканал, навіть було перекладено англійською. Самим лише незнанням не можна пояснити, чому західні інтелектуали мали за краще уникати теми таборів.

Західні праві, з іншого боку, насправді засуджували радянські злочини, але іноді вони послуговувалися методами, які працювали проти них самих. Без сумніву, людиною, яка завдала найбільшої шкоди справі антикомунізму, був американський сенатор Джо Маккарті. Недавно опубліковані документи, які доводять справедливість деяких з його звинувачень, не змінюють наслідків його аж надто завзятого переслідування комуністів у американському суспільстві: зрештою, його публічні «суди» над симпатиками комуністичних ідей заплямували антикомунізм шовінізмом і нетерпимістю[15]. В кінцевому підсумку його дії прислужилися справі неупередженого історичного дослідження не більше, ніж діяльність його опонентів.

Проте не все у нашому ставленні до радянського минулого пов’язане виключно з політичною ідеологією. Багато що тут, швидше, зумовлюється згасанням пам’яті про Другу світову війну. Сьогодні ми твердо переконані, що Друга світова війна була цілковито справедливою, і небагато хто прагне перегляду такого переконання. Ми згадуємо висадку в Нормандії, звільнення німецьких концтаборів, дітей, що вітають американських солдатів. Ніхто не хоче чути про те, що перемога союзників мала й інший, темний бік, чи про те, що табори Сталіна, нашого союзника, набули нового розмаху саме тоді, коли було звільнено табори Гітлера, нашого ворога. Визнання того, що, посилаючи тисячі росіян на смерть через їх насильне повернення на батьківщину після війни, чи того, що, віддаючи у Ялті мільйони людей під радянське правління, західні союзники, можливо, виступили співучасниками нових злочинів проти людства, підірвало б моральну незаплямованість наших спогадів про ту епоху. Ніхто не хоче думати, що ми перемогли одного масового вбивцю з допомогою іншого. Ніхто не хоче згадувати, якими прихильними до цього масового вбивці були західні державні діячі. «Сталін мені справді дуже подобається, — говорив своєму другові міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Іден, — він завжди дотримується свого слова»[16]. Є дуже і дуже багато фотографій, на яких Сталін, Черчілль і Рузвельт — усі разом, всі усміхнені.

Нарешті, й радянська пропаганда не залишилася безрезультатною. Справили певний вплив зусилля, спрямовані на те, щоб посіяти сумнів щодо творів Солженіцина — його, наприклад, зображали божевільним, антисемітом і п’яницею[17]. Радянський вплив на західних науковців і журналістів спричинився до перекручень у їх працях. Коли у 1980-ті студенткою у США я вивчала історію Росії, знайомі радили мені не займатися цією темою в аспірантурі, тому що це було пов’язане з надто багатьма проблемами: у той час ті, хто писали про Радянський Союз «прихильно», мали кращий доступ до архівів, кращий доступ до офіційної інформації, можливість тривалішого перебування в країні. Тим, хто так не писав, загрожувало вигнання і труднощі у професійній діяльності. Звичайно, саме собою розумілося, що жодному іноземцеві не дозволялося знайомитися з будь-якими матеріалами про сталінські табори і післясталінську пенітенціарну систему. Цієї теми просто не існувало, а той, хто аж надто далеко сунув свого носа, втрачав право на перебування у країні.

Усі разом ці пояснення колись мали певний сенс. Коли я вперше почала серйозно задумуватися над цією темою — у час падіння комунізму, 1989 року, — їхня логіка стала зрозумілою навіть мені самій: здавалося таким природним і очевидним те, що я дізнаюся про сталінський Радянський Союз дуже небагато, і таємничість цієї історії робила тему ще цікавішою. За більш ніж десять років, які пройшли з того часу, моя думка докорінно змінилася. Сьогодні Друга світова війна належить попередньому поколінню. Холодна війна також скінчилася, а союзи і межові лінії, породжені нею, змінилися назавжди. Західні праві й західні ліві тепер сперечаються між собою з приводу інших проблем. І водночас виникнення нових терористичних загроз західній цивілізації робить ще більше необхідним вивчення старих комуністичних небезпек.

Інакше кажучи, «суспільні, культурні і політичні умови» змінилися — так само як і доступність для нас інформації про табори. Наприкінці 1980-х років у горбачовському Радянському Союзі було опубліковано безліч документів про ГУЛАГ. Тоді вперше в газетах з’явилися статті про життя в радянських концентраційних таборах. Через ці відкриття преса розкуповувалася миттєво. Але старі суперечки залишилися — скільки