Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Незважаючи на численні перешкоди, дослідження радянського минулого в Росії триває і нині. Це правда, що перше десятиліття XXI століття дуже відрізняється від останніх десятиліть XX століття, а історичні дослідження більше не перебувають у центрі уваги російського суспільства, не виглядають вони й такими сенсаційними, якими здавалися раніше. Переважна частина того, що роблять історики з Росії та інших країн, — це тяжка і виснажлива праця: просіювання тисяч документів, нескінченні години на протягах у холодних архівах, безупинний пошук фактів і цифр. Але це починає приносити свої плоди. Повільна, терпляча робота «Меморіалу» не тільки дала змогу скласти першу карту з назвами і місцями розташування всіх досі відомих таборів, її результат — серія новаторських історичних праць і величезний архів зібраних усних і писаних свідчень тих, хто вижив у таборах. Разом з іншими організаціями, такими як Інститут Сахарова та «Возвращение», «Меморіалові» вдалося донести якусь частину цих спогадів до широкої публіки. Російські наукові журнали і видавництва також почали публікувати монографії, грунтовані на нових документах, а також збірники цих документів. Така робота триває і в інших країнах — найбільш помітний внесок тут роблять Центр «Карта» у Польщі, історичні музеї в Литві, Латвії, Естонії, Румунії й Угорщині та ще близько десятка науковців з Америки і Західної Європи, які мають час і сили працювати з радянськими архівами.

Працюючи над цією книжкою, я знайомилася з їхніми працями, а також із джерелами двох типів, які десять років тому були недоступні. Перший — це величезна кількість нових спогадів, які почали публікуватися у 1980-ті роки в Росії, Америці, Ізраїлі, країнах Східної Європи та інших країнах. У написанні книжки я використовувала їх дуже широко. Раніше деякі фахівці з радянської історії побоювалися покладатися на спогади колишніх табірників, стверджуючи, що їх автори мали причини політичного характеру для того, щоб спотворювати власну історію, що більшість писали свої спогади через багато років після звільнення і що багато з них запозичували історії в інших, коли не могли чогось пригадати самі. Незважаючи на це, після ознайомлення з кількома сотнями табірних спогадів і бесід з приблизно двома сотнями людей, які пройшли через табори, я зрозуміла, що цілком можливо виділити ті, що видаються недостовірними, запозиченими чи надто політизованими. Також, на мою думку, хоча спогади і не можуть бути надійним джерелом імен, дат і цифр, вони є неоціненним джерелом інформації іншого роду, особливо того, що стосується життя в таборах: стосунки в’язнів, конфлікти між різними групами, поведінка охорони й адміністрації, роль корупції, навіть кохання і пристрасті. У своїй роботі я свідомо використовувала спогади тільки одного письменника — Варлама Шаламова, в основу творів якого покладено його власний табірний досвід — тому, що його оповідання грунтуються на реальних подіях.

Наскільки це було можливим, я також підкріплювала спогади архівними матеріалами — парадоксально, та далеко не всі користуються ними. Як буде видно у книжці далі, сила пропаганди в Радянському Союзі була такою, що вона часто змінювала сприйняття дійсності. З цієї причини історики в минулому обгрунтовано не покладалися на радянські офіційні документи, які часто спеціально готувалися і публікувалися для того, щоб приховувати правду. Однак таємні документи — документи, які сьогодні зберігаються в архівах, — виконували іншу функцію. Для того щоб керувати таборами, адміністрації ГУЛАГу потрібно було вести записи. Москві потрібно було знати, що відбувається в областях, області мали отримувати вказівки з центру, потрібно було вести статистику. Це не означає абсолютної достовірності таких архівних документів — чиновники мали свої причини спотворювати певні факти, — але якщо використовувати їх розумно, вони можуть пояснити дещо з того, що не пояснюють табірні спогади. А найважливіше те, що вони допомагають зрозуміти, навіщо будувалися табори — чи принаймні мету, досягнення якої вимагав від них сталінський режим.

Правда також і те, що архівні матеріали значно різноманітніші, ніж багато хто очікував, і що вони розповідають історію таборів з багатьох різних точок зору. Я, наприклад, мала змогу працювати з архівом адміністрації таборів, зі звітами інспекторів, з фінансовими рахунками, листами начальників таборів до їхнього московського керівництва, рапортами про спроби втеч і списками музичних вистав, що ставилися табірними театрами, — все це зберігається в Державному архіві Російської Федерації в Москві. Я також зверталася до стенограм партійних з’їздів і пленумів та документів, які мали гриф «Особая папка» — документів зі сталінського «спецархіву». Завдяки допомозі інших російських істориків я могла користуватися деякими документами з радянських військових архівів та архівів служби внутрішніх військ, які охороняли табори, де містилися, наприклад, списки того, що дозволялося і чого не дозволялося брати з собою арештованим. За межами Москви я також мала доступ до деяких місцевих архівів — у Петрозаводську, Архангельську, Сиктивкарі, Воркуті та на Соловецьких островах, — у яких є документи із записами подій повсякденного табірного життя, а також до архівів Дмитлагу (його в’язні будували канал Москва-Волга), які зберігаються в Москві. В усіх цих архівах є записи щодо повсякденного життя в таборах, наряди, списки в’язнів. Одного разу мені принесли купу архівних документів Кедрового Шору, маленької філії Інти, гірничодобувного табору за Полярним колом, і люб’язно запитали, чи не хочу я їх купити.

Зібрані разом, ці джерела дають змогу писати про табори по-новому. У цій книжці мені вже було непотрібно порівнювати «заяви» кількох дисидентів із «заявами» радянського уряду. Я вже не мусила шукати якусь середню лінію між свідченнями втікачів з Радянського Союзу і звітами радянських чиновників. Щоб описати те, що відбувалося, я мала змогу використовувати слова багатьох різних людей — охоронців, міліціонерів, різноманітних в’язнів, які відбували різні терміни у різний час. Емоції і політика, які протягом тривалого часу огортали історіографію радянських концентраційних таборів, не посідають центрального місця у цій книжці. Це місце тут займає те, що пережили жертви.

Це — історія ГУЛАГу. Під цим розуміється історія радянських концентраційних таборів: їх коріння у більшовицькій революції, їх перетворення на найважливішу складову радянської економіки, їх руйнування після смерті Сталіна. Це також книжка і про спадщину ГУЛАГу: поза сумнівом, безпосередньою основою порядків і ритуалів у радянських політичних та кримінальних виправно-трудових таборах у 1970–1980-х роках були ті, що панували