Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

— Проте піфійки навіщось таки сюди прибули. Якби все це було тільки «розваленою купою», як ви кажете, то така поважна і повноважна особа, як Преподобна Сайкс, ніколи б…

— Піфійки, лейтенанте, також люди. І можуть, як усі ми, помилятись або, скажімо, захоплюватись яскравими гіпотезами. Ви зі мною не згодні?

— Я, правду кажучи, особисто ніколи не спілкувався з піфійками. Не мав такої приємності. Але мої старші колеги, які контактували з Преподобними сестрами, розповідали, що вони насправді володіють дивовижними вміннями і мають специфічні здібності. Такі, що перевищують здібності та вміння пересічних представників людської раси. Наприклад, уміють читати думки і телепатично спілкуватися поміж своїми на значній відстані. Може, й не всі з них вміють, але такі високородні й посвячені, як ця Сайкс, радше за все, насправді володіють телепатією.

— Сучасна імперська наука не підтримує містичних легенд про піфійських пророчиць.

— Зате імператор підтримує.

— Так, мені про це розповідали.

— А ми з вами — громадяни Імперії першої категорії і щиро любимо нашого монарха.

— Так, звісно, інакше і бути не може. Проте, як на мене, лейтенанте, його попередник у своєму обережному ставленні до так званих Знаючих з Піфії мав-таки рацію. Імперія вже бачила кількох правителів, які понад міру довіряли радницям, що володіють телепатією. Нічого доброго, як нам кажуть історики, з того не вийшло.

— Я вам щиро раджу, док, не критикувати дій чинного суверена у присутності офіцерів Служби Запобігання. До речі, моє звання не лейтенант, а прем’єр-лейтенант. Для вас, можливо, це дрібниця, але нас вчать, що критичні непорозуміння починаються саме з дрібниць.

— Навіть так… Гм… Гаразд, я вас зрозумів, — Гурако жестом запросив прем’єр-лейтенанта до виходу зі свого кабінету. — Ви казали, що хочете отримати дані про оптимальний маршрут до північних печер? Я тут уже зробив певні розпорядження… Я ж розумію, все розумію, що б ви там не думали про нас, учених. А я знаю, що ви про нас думаєте. Дарма… Проте наразі це не важливо, — начальник кампусу ледь не за лікоть повів офіцера вузьким коридором. — Ходімо, офіцере, до лабораторного відсіку. Я познайомлю вас з нашим проводирем. Він у нас трошки специфічний у спілкуванні, але, мушу визнати, свою справу знає. Деякі з моїх співробітників зобов’язані йому життям… І ще, — науковий керівник експедиції примружився, ніби від сліпучого сяйва. — Він клон. Я би навіть сказав, що він клон, свідомий свого життєвого призначення. Своєї, так би мовити, клонської обраності.

«Й справді, голомозий клон, — погодився з Гурако прем’єр-лейтенант, побачивши проводиря експедиції. — Радше за все, тисяча триста шостої серії. Але ж і здоровенний клоняра, видно, що генетично заточений на лазіння горами і печерами. Колись з такими можна було по-простому. Але тепер лише на „ви“ і з перепрошеннями. Он як він нахабно дивиться. Як там сказав док — „свідомий щодо свого призначення“? Напевне ще й член якоїсь підпільної секти… Все в Імперії сходить на пси».

— Доброго дня, — вголос мовив офіцер. — Я прем'єр-лейтенант Со Лай, офіцер Служби Запобігання. Доктор Гурако рекомендував вас як спеціаліста-проводиря.

— Угу, — буркнув клон.

— Що «угу»?

— Ти Со Лай, а я Протон. Проводир.

«Смішне ім’я. Але, треба визнати, що воно пасує до його тупої вухатої морди», — офіцер якомога приязніше посміхнувся клонові й мовив:

— Нам з вами, Протоне, треба вже тепер визначити оптимальний маршрут до північних печер хребта Ронго. Тих, які тягнуться від масиву Тарського до Маунт-Шилд. Потрібен маршрут з усіма деталями. Його буде введено до навігаторів моїх бійців і роботів. За дві стандартні доби ви поведете туди спеціальну експедицію. Я очолюватиму загін супроводу.

— Що значить «спеціальна експедиція»?

— Дослідницька експедиція зі спеціальним завданням. Будемо шукати рідкісну істоту. Рідкісного тутешнього ксеноморфа. Підемо до печер з важкими транспортними роботами і малим екскаватором на платформі «павука» шостої серії. Біля печер, там, де розлами пересікають стару кальдеру[3] вулкана Ронго, до нас приєднаються науковці з орбітальної станції.

— Не вийде.

— Чому?

— Завтра сюди прийде хмарний фронт. Все плато буде в густому тумані. Тиждень, а може, й десять діб. Ті проходи в горах, якими ми йтимемо до кальдери, також будуть у тумані. Нічого не бачитимемо. В дихальних фільтрах буде багато вологи. У тумані погано розпилюються репеленти, якими відлякують звірів. Зовсім не хочуть розпилюватися. Нам буде важко відбиватись від хижаків. Люди загинуть. Треба чекати.

— Наскільки я знаю, в горах не так багато хижаків, як у болотах і джунглях. А мої хлопці, Протоне, давали собі раду і в джунглях. Там також бували густі тумани. Мій загін за два тижні не втратив жодного бійця. Всі вчені, яких ми охороняли, залишилися живими і неушкодженими… — він запнувся, раптом згадавши передостанній день, проведений ним у лісовій зоні Сельви. — Майже неушкодженими.

— Радий за вас. Я ходив джунглями. Тут справді менше хижаків, але вони більші, впертіші й сильніші за болотяних змій і ящерів. Швидко нападають, швидко відступають. Потім нападають ще й ще. Дуже-дуже вперті.

— Ми маємо бойових роботів охорони. Найсучасніших.

— Це мало допомагає.

— Роботи бачать у тумані, як ми у прозорому повітрі.

— Хижаки також.

— У роботів швидша реакція. І потужніша зброя.

— Лачари хитріші за роботів.

— Лачари — це такі хижі комахи?

— А хочете на них подивитися? — з-за перегородки вистромилась голова чорношкірої дівчини з кумедною зачіскою. Її дрібні косички були складені у конструкцію, яка нагадала офіцерові решітку на вентиляційному отворі. На комірі її комбінезона виблискував жовтою емаллю значок авреліан-ської наукової корпорації.

— А можна? — він відразу проникся симпатією до молодої вченої.

— Ходіть сюди, — запросила дівчина, розсуваючи панелі, що відмежовували закуток лабораторного відсіку.

Со Лай зайшов за перегородку. Там, у вузькій кабінці, стояв столик із приладами, а стіну перед ним займала чорна панель, яку прем’єр-лейтенант прийняв за оглядовий екран.

— Я Занга, ксенобіолог, — відрекомендувалась дівчина. — А вас, як я чула, звати Со Лай.

— Підслуховувати недобре, Занго.

— Вибачте, але я не підслуховувала. Я ж не винна, що у ТЕКу[4] важко зберегти приватність. Тут всі усе чують і всі усе знають. Тонкі стінки, маленькі приміщення, все скупчено й залюднено. А ваша розмова з Протоном була секретною, так?

— Покажи йому лачара, — клон зайшов до кабінки і присів на край столу. — Офіцер ніколи не бачив живого