Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— Він іноді витягує з кишені пом’яту фотокартку, дивиться на неї і пише, — сказала вона мені. — Це фотокартка тієї, його пасії… Так поводяться тільки безнадійно закохані.

Той чоловік майже ніколи ні з ким не розмовляв. Ніби його цікавило не спілкування, а споглядання того, що діється довкола. І, мабуть, він мав рацію, бо споглядання іноді відкриває значно більше, ніж слова, що часто виявляються облудними. На якусь хвилю він відкладав папір і, підперши підборіддя рукою, спостерігав за людьми, щоразу з такою допитливістю, наче бачив їх уперше. Хоча всі наші постійні клієнти вже доволі добре зналися між собою. І цей поет; і отець-богохульник; і вже немолодий столяр, котрий мешкав навпроти кав’ярні й цілісінькі вечори просиджував тут за кухлем пива, охочий до розмов; і пухкенька молодиця, яка працювала в пральні й завжди пахла пральним порошком, — вона, здається, й приходила сюди саме для того, щоби привернути увагу столяра (так принаймні стверджувала Нелька); і старий удівець, котрий жив над кав’ярнею й навідувався до нас лише через нудьгу, бо в його помешканні, відколи померла дружина, зіпсувався телевізор… А ще була Мірка — сумна й вродлива жінка, яка надавала перевагу чоловічому товариству. Вона мала великі очі, в яких ховалося не надто щасливе минуле, майже не всміхалася, коли з нею жартували й загравали чоловіки, й сиділа за столиком з відсутнім та байдужим виглядом.

— Ніщо так не єднає закоханих, як дощ. І найкраще у такий дощ п’ється вино! — гукнув до своєї білявої супутниці отець-богохульник. — Вино і тільки вино! Воно додає пікантності цій теплій, затишній кав’ярні, шумові дощу й нашій розмові… Добре червоне вино, яким я мав би причащати прощених грішників. А тепер причащаю спокусливу жіночу вроду, яка ніколи не матиме прощення! Не існує такої сили, що може здолати вроду! Тож вип’ємо за вроду чарівних грішниць!

Білявка голосно розсміялася. Поет-невдаха, котрий сидів за столиком навпроти, відклав папір і знову закурив, з цікавістю поглядаючи в бік отця-богохульника, який, наповнивши келиха, миттю спорожнив його.

— Може, воно й добре, що він таки не став священиком, — стиха проказав столяр, сидячи біля ляди й чекаючи на кухоль пива, яке я саме йому наливала. — Ви ж тільки собі уявіть, яке б то було неподобство, якби отой гульвіса й пияк і справді сповідав і причащав… Ох, не доведи, Господи, мати такого священика…

— Кажуть, він розчарувався, — прошепотіла я. — Мабуть, така поведінка — ніщо інше, як протест. А це — цілком виправдано.

— Здається, він занадто захопився отими протестами! — скрушно зітхнув столяр, беручи кухоль із пивом. — Так, що вже й сам пустився берега! А чим воно скінчиться? Він до чортиків доп’ється. Ще й ті жінки… І задля чого усі оті протести? Задля марних страждань? Жінки завдають лише страждання…

Він поволі попростував до свого столика, де на нього чекав приятель, який, імовірно, теж був столяром. З кухні визирнула Нелька, подавши мені тарілки з кашею та гуляшем для голомозого добродія з житлової контори, що читав газету біля вікна.

— Тепер ти зрозуміла? Саме тому він і уникає жінок, — кивнула вона в бік столяра, багатозначно всміхнувшись.

— Що ти маєш на увазі? — не второпала я.

— Ця бідолашна праля йому теж подобається, — заторохтіла мені на вухо Нелька, — але хтозна, чи з того щось вийде. Він уже піймав свою колишню дружину на зраді. Відтоді не має довіри до жінок.

— Прикро… — зітхнула я.

Наближалася десята вечора. Час було зачиняти, тож відвідувачі потроху розійшлися. Тільки отець-богохульник ще допивав вино і щось шепотів білявці, а вона реготала. І поет продовжував писати, задумливо пускаючи цигарковий дим. Дядько Роман, який нарешті визирнув зі своєї комірчини, був дуже втомленим. Здавалося, ті обчислення забрали всі його сили. Він лише неуважно спитав, як минув у мене день.

— Ну, один відвідувач поцупив книжку з твоєї бібліотеки, — зізналася я. — Можливо, він не з нашого міста, якийсь чужинець. Принаймні поводився, немов чужинець.

— Чужинець? Поцупив з моєї бібліотеки? А як це він потрапив туди? Ти, Лідко, часом нічого не вигадуєш? — схоже, дядько Роман і далі вважав мене дитиною.

— Ні-ні, ти не так мене зрозумів… — насуплено урвала його я. — Цю книжку я взяла у тебе почитати, а її, здається, поцупили… Тут, у кав’ярні, за лядою.

Дядько всміхнувся й жартома смикнув мене за кучері. Так він завжди робив, коли я була малою. Тільки тоді смикав за кіски.

— Не переймайся, — заспокоїв. — Якщо цю книжку поцупили лише для того, щоб прочитати, це навіть заслуговує на повагу. Книжки ж створені для того, щоб їх читали, а не для того, щоби припадати пилюкою на полицях. Крім того, мені ще ніколи не траплялися крадії книжок. Я вважав, що таких злодіїв не існує… Це навіть цікаво…

— Може й так, — зітхнула я. — Але будь-яка крадіжка, навіть книжки, — це все одно крадіжка. Чому б йому просто не попрохати її у мене почитати? Навіщо було цупити? А може, він хворий на клептоманію?

У відповідь дядько засміявся:

— Лідко, ти занадто сувора! Можливо, у нього були на те якісь причини.

— А ти занадто поблажливий, — відказала я. — Хоча, може, він ще поверне її, може, справді, взяв книжку випадково? Я дуже на це сподіваюся.

— Що ж, і таке цілком можливо!

Дядько Роман ніколи занадто не звикав до речей. Якщо у нього щось зникало або він щось губив, то не дивувався й не сумував з того приводу, лише зітхав і махав рукою, мовляв, немає нічого вічного.

За півгодини ми зачинили кав’ярню, нарешті випровадивши останніх відвідувачів — отця-богохульника і його біляву супутницю. Нелька поцілувала мене в щоку й, пообіцявши дядькові завтра не спізнюватися, швидко побігла до автобусної зупинки.

II

Все ще періщив дощ, і на вулиці не було ні душі. Ми з дядьком мешкали у сусідньому провулку. Отож, незважаючи на зливу, додому йшли неспішно, немов прогулювалися. Дядько Роман, як ніхто, полюбляв дихати дощовою вільгістю й свіжістю. Така погода навіювала на нього меланхолію, він ставав замисленим і надовго поринав у мовчанку. Мене тішила думка, що вдома у нас затишно і тепло, що за кілька хвилин ми традиційно питимемо на кухні чай із запашних