Читати книгу - "Тривожна ніч"

Павло застиг на місці. Наталя вибігла назустріч:

— Ти, Павлику? — і сплеснула руками: — Що з тобою, чому ти блідий? Погано тобі, нездужаєш? Любий…

— Голова чомусь… запаморочилася.

— Ходи, я допоможу.

Обережно підвела його до канапи, посадовила, сама приклякла біля його ніг. Дивилася у вічі, й він дивився Наталі у вічі, думаючи: вони щораз інакші, її очі, — то голубі, то сірі, то якогось дивного, невизначеного кольору. Але він щасливий, що тепер ці очі дивляться на нього з ніжністю і любов'ю. Він щасливий… І провів долонею по її волоссю:

— Чуєш мене?

— Так, Павлику, чую…. Тільки ти мовчиш. Хочеш мені сказати щось? Кажи…

Павло вичекав хвилинку і видихнув:

— Я тебе люблю!

— І я тебе люблю, Павлусю…

— Правда?

— Сумніваєшся хіба? — і знову пильно-пильно подивилася у вічі, перепитала: — Сумніваєшся?

— Чом би сумнівався?

— Чому ж тоді питаєш?

— Питаю… — знітився Павло. — Бачив страшний сон: нібито ти мене розлюбила, хочеш розлучитися.

Засміялася, заклавши за голову руки:

— Хіба кращого від тебе я знайду? Адже один ти тільки такий…

— Який?

— Такий… — І, насторожившись, ніби щось запідозривши, Наталя зітхнула: — Все-таки щось діється з тобою… Може, на роботі якісь неприємності?

— Ні, на роботі добре.

— Що ж тоді?

— Скучив за тобою, налякався…

— Що ж могло тебе налякати?

— Казав, погане снилося…

— Дивний, хіба ти все ще спиш? Хіба ти не бачиш, де сон і де дійсність? Біля тебе я, Павлику. Чи тобі здається, що це не я, а якась інша жінка?

— Ти, Наталю. Іншої не хочу.

— Я теж… — Підхопилася, підійшла до дзеркала і подивилася на себе.

Павло мовчки слідкував за Наталею. Думав: для нього чепуриться, свого чоловіка. Може, справді любить?

Вернулася Наталя до Павла, присіла на канапу і поклала голову йому на плече:

— Я теж дуже скучила…

— Не знаю, — вирвалося в нього.

З подивом відсахнулася:

— Не знаєш?

— Пробач…

— Що з тобою? Може, ти до когось мене приревнував? Павлику!

Не відповів.

— Відверто кажучи, мені це навіть до вподоби, бо ж ревнують тільки від любові.

Не знав, що казати дружині Павло. З вуст само зірвалося:

— А котик?

— Що за котик? — мило засміялася. — Так он воно що!

— Хто він такий, твій котик?

— Мій котик, це правда… Подруга одна, з ювелірного магазину. Смішна, завжди рибкою мене називає, то я її назвала у відповідь котиком. Приятелька моя.

— І Наталя тут же підійшла до телефону, набрала якийсь номер: — Це ти, котику? — продовжила у трубку: — Хтось перервав нам розмову, котику…

Павло не чув далі, що вона казала — такий був схвильований. Озирався навколо, ніби вперше бачив свою кімнату. Що тут твориться? Розгардіяш справжній! Троянди на комоді перевернуті, на столі порожні пляшки, розбитий бокал. Швидко до холодильника — і шампанського нема? Чим же вони відзначать Наталине повернення? Скипів: від Геннадія ключ треба відібрати, бо це його, тільки його робота!

Збагнула Наталя, що в Павла на думці, й обидві руки поклала йому на плечі:

— З якоюсь потаскухою тут був! Ледве витурила їх!

— За Вероніку тобі мститься… — нагадав дружині про її двоюрідну сестру.

— Може. Тільки я не допущу до того, щоб він чесну дівчину обманював. Не бачити йому Вероніки, як своїх вух! Все їй тепер розкажу, щоб не була дурна, не вірила гультяєві…

«А що коли й оту анонімку підкинув Геннадій? — зміркував Павло. — Хотів у такий спосіб помститися Наталі… Але чому вона така збентежена?»

Переконувала Наталя Павла, умовляла, аби не сумнівався в ній, нічому не вірив, що б не почув про неї, а він непокоївся: навіщо перед ним виправдовується так? Випереджає події? Передчуває, що все ж він колись про все буде знати, довідається? Як довідався сьогодні з анонімки?

І рука потяглася в кишеню за листом. Де ж він подівся? І в коридорі, у плащі, нічого не знайшов. В автобусі випав, коли виймав талон на проїзд?

— Ти щось загубив? — спитала Наталя.

Походжав по кімнаті, хапаючись за голову, ніби хотів намацати там оленячі роги, що їх можна було б приладнати замість вішалки. Аби кожний міг повісити пальто, а потім ще на вістря, на ріжок, настромити капелюх. Навіть у дзеркало заглянув, та побачив, який він сумний, розгублений. Розчесав волосся п'ятірнею і, криво усміхнувшись, поцікавився:

— Який я, Наталю?

— Гарний, дуже гарний, — знову приластилася жінка.

— Хоч і з рогами?

— Якими ще рогами?

— Оленячими!

Ніби тінь перебігла Наталі по обличчю і зникла, як хмаринка, що її вітер підхопив і хтозна куди погнав. Доторкнулася Павлового чола:

— Гарячий якийсь… Хворий таки, певно.

— Здоровий, чом би я хворів?

— Тоді що з тобою?

— А хіба не знаєш?

— Що я можу знати — тільки-но з дороги!

— Супроводжувала групу?

— Як звичайно.

— А може, ти обманюєш мене? Та ще й насміхаєшся?!

— Що ти собі вбив у голову, Павле? Підняв руки, розчепірив пальці:

— Ось такі у мене роги, бачиш?.. І не прикидайся!..

Та несподівано розм'як, зовсім обезсилів, сльози заблискотіли у нього на очах. І жоден звук більше не злітав із його вуст, хоч Павло раз-по-раз ще розкривав рота, жадібно ковтаючи повітря. Здавалося, бурхлива течія швидко підхопила його і понесла чимдалі від берега, щоб ніколи більше не став на тверду землю.

Злякалася Наталя:

— Любий! Павлику…

І далі не казав їй нічого Павло. Покірно пішов поруч, спираючись на її плече. До канапи. Мусив лягти, трохи відпочити. Потягнув на себе плахту, котрою укрила його жінка. Сама ж вона знову приклякла перед ним, не випускаючи з долонь Павлову руку. Розчулився від того Павло:

— Не сердься, Наталю.

— Хіба я серджуся? Дурненький…

— Примарилось щось.

— Пройде, Павлику, мине.

— Кажеш, мине?

— Як і все на світі.

— Як наша любов минулася?

Знову пильно видивилися одне на одного й мовчали. Павло запитав тихше:

— Чи лише чужа любов минається?

— Чужа…

Він заплющив очі. Думав, подрімає — може, спокій увійде у душу. Приходили спогади. Колись був переконаний, що Наталя віддасться за Віктора, його близького друга, з котрим потім вони й розійшлися. Ні до кого іншого не ревнував Наталю, лише до нього, Віктора, розуміючи: друг набагато розумніший, спокійніший від нього. А коли Наталя обрала його, Віктор кудись виїхав, перевівся в якийсь інший вуз. Шкода було Павлові втрачати друга. Чи жінки, може, для того й створені, думав він тепер, щоб розривати, руйнувати