Читати книгу - "Тривожна ніч"

чоловічу дружбу? Скільки тому є прикладів — і у житті, і в літературі. В житті навіть більше, бо не всяка життєва історія годиться для книжки.

Розплющив очі й запитав:

— Віктор був розумніший?

— Ніколи не цікавилась, не знаю.

Все ще не відпускала Наталя руки, легенько її гладила, й по всьому його тілу розливалося тепло. Запитав у думці: коли правду каже, коли грає? Але хіба можна отак грати? Від корисливих дівчат він завжди відвертався, обходив їх десятою дорогою. Наталею ж гордився. Здавалося, ніколи нічого вона не вимагала, хоч не дав їй такого достатку, якого заслуговує. Живуть досить скромно. Меблі до квартири купили на сплату. А проте, Наталя ніколи не скаржилася, нікому не позаздрила. Принаймні, він нічого такого від неї не чув. Чи його боїться? Розв'язує язика з приятельками?

Озвався зненацька:

— Як же зовуть твою приятельку?

— Котру?

— Яку ти кличеш котиком.

— Оксана вона. Хіба я не казала?

— Чом не приведеш її ніколи до нас?

— Колись приведу, — Наталя відпустила його руку. — Коли хочеш, запрошу й сьогодні. Я буду її бачити…

— Про це ви домовлялися?

— Вона знає хорошу кравчиху. Ти не заперечуєш, щоб я собі пошила нове плаття?..

— Ніби я тобі у чомусь перечив.

— Але ж ти мій чоловік. Я повинна у тебе питати. — І підхопилася: — То як — запросити? Підемо до кравчихи, а звідти — сюди.

Неохоче підвівся з канапи — навіщо сьогодні увечері подруга? Він же так чекав її, Наталю? А дружина наче була рада, що приведе подругу.

— Не сердься, Оксана усе тобі пояснить сама.

Пояснить, сердито подумав Павло. Яке йому потрібне пояснення? І навіщо, аби хтось сторонній втручався в їх життя? Майже закричав:

— Не хочу, не треба!

Наталя озирнулася:

— Що не хочеш?

— Аби її приводила! Й ніякої кравчихи! Завтра, коли завгодно, лише не сьогодні!

— Що з тобою? Ніколи не чула, щоб ти так кричав.

— Бо не ганчірка я! Коли треба, можу й твердим бути.

— Навіщо це тобі?

— Щоб не обманювала. Чуєш?

— Хіба я обманюю?

— От що… Краще послухай мене і зостанься вдома, — сів знову на канапу.

— Але ж я з Оксаною домовилася…

— Я нікуди тебе не пущу!

— Пустиш…

— Ні!

Як вихор, схопився з канапи Павло, скочив до дверей і загородив їх широкою спиною, повторюючи:

— Через мій труп тільки! Через мій труп!..

II

айор Ковальчук заговорив про чергування, і Віктор зітхнув: тільки б не йому випало сьогодні чергувати. Звичайно, робота — це важлива справа, але й особисте життя — не другорядне. Тільки усміхнувся у відповідь майор, розуміючи: згодом молодий слідчий звикне і до того, що часу на побачення ой як невистачатиме. Коли він усвідомить, що їхня професія — може, більш необхідна, ніж багато інших… Але цього разу зважив майор Ковальчук на те, що лейтенант Погоріляк щойно приїхав з відрядження, з далекої дороги — і вирішив: зостанеться на ніч у відділі сам.

— Сподіваюся, що ніч буде спокійна, бо вже давно в місті нічого не траплялося. — Зупинився у дверях, оглянувся: — Чи, може, щось трапиться?

— Не знаю, — знизав Віктор вузькими плечима. — Краще б не траплялося, товаришу майор.

— І я собі так думаю: краще б не траплялося. І сьогодні, й завтра, й післязавтра. — І, пильно позираючи на Віктора, спитав: — Чого це ми з тобою спокійного життя захотіли?

— До спокою всі прагнуть.

— І це правда.

А Віктор уже думав: скорше б опинитися у своїй квартирі, яку цими днями одержав і ще не обжив, лише заніс речі — два старі чемодани, з яких один із книгами. Сподівався, що десь у майбутньому буде «рости» по службі, може, й переїжджатиме до більшого міста і житиме у ліпших квартирах, та оцю, першу в його житті, ніколи не забуде. Досі все в гуртожитках доводилося жити. П'ять років навчання, потім у районі, куди його послали після захисту диплома. І от уже перевели в область…

То була радість: переїхати у рідне місто. Де народився, закінчив середню школу, де усе йому знайоме — кожна вулиця, кожний дім. І парки міські, й ріка. Сам не свій був, коли одержав ключі від квартири в новому, тільки-но збудованому домі, на околиці, в масиві, де кожна споруда — в саду.

У черговій машині він їхав додому. Згадував майора: ніби невдоволений він тим, що останнім часом у місті затишшя? Весь час хочеться йому бути в русі, в дії. А йому, Віктору, здається, що ліпшого, як тиша, не можна й бажати. Тишу надзвичайно полюбляє. Коли безвітряно, дерева спокійно пнуться в небо, не чути машин. Адже тиша — то спокій душевний. От якби майор завтра зустрів його й сказав: «Усе гаразд, Вікторе, спокійно ніч минула, ніяких пригод!»

Перебирав у руках ключі, брязкотів ними й думав: затишок такий створить у своїй квартирі, що кожний, хто побачить, буде вражений. Інші побиваються за якимись польськими комплектами, а він замовить собі меблі за власними ескізами. Яскравого світла у нього не буде, світильники поставить такі, щоб і світло виділося ніжним.

Аж заплющив очі — так приємно стало на душі. Здалося, що йде не в порожню, ще не обставлену квартиру, а в родинне житло, де його чекає і недочекається Наталя. Стрепенувся: чому б це — Наталя? Його дружина матиме зовсім інше ім'я… принципово інше! Хоча ловив себе на думці, що коли вимовляє для себе «Наталя» — чує ніби музику…

Уже здаля побачив свій дім, два широких вікна на четвертім поверсі. В першу чергу вікна треба занавісити, підлогу накрити, аби не ходити босоніж по паркету. Стільки тих турбот, що навіть не до спокою.

Ще не встиг шофер загальмувати, як Віктор уже вискочив з машини, застрибав по сходинках нагору. Відчинивши двері, увімкнув світло — в коридорі, в кімнаті, у ванній. Щоб добре було видно всю квартиру — аби ще раз гарно роздивитися. Хороша квартирка, хоч і не обставлена! Доведеться, правда, перемалювати, бо стіни дуже жовті. І взагалі він зробить усе так, щоб Наталі, коли увійде вона сюди, в його квартиру, все було до вподоби. Тепер посередині стояла розкладушка, а з другого боку — по чемодану.

Але несподівано відчув якийсь неспокій. Аж холодок пробрав його тіло. Від чого б це? Передчуває щось недобре? Опанував собою — пусте! Це через те, певно, що він одинокий, коли його ровесники вже давно одружені. Моторошно самому в квартирі. Одружені, сімейні — спокійніші, більш врівноважені за