Читати книгу - "Уріж та його духи"

Щоб скоротити собі шлях, приятелька запропонувала мамі пройти через вузький прохід, який відділяв глуху стіну початкової школи від церковного муру, викладеного з круглого річкового каміння. Церква була зачинена з 60-х до початку 90-х років, й від неї йшов дух запустіння. Вздовж мурів росли величезні столітні липи. У тому проході навіть вдень панувала напівтемрява. А тепер під ногами шурхотіло в темряві опале листя. Мама відчула якийсь страх й тремтячим голосом запропонувала обійти це місце, але її приятелька впевнено ступила на стежку. Вони пройшли вже половину проходу, як раптом зашуміло, і вітер закрутив перед ними вихор сухого листя. З-за товстого, вкритого наростами стовбура, визирнуло жовте, як віск, обличчя. Жінки на мить заціпеніли, а тоді кинулись бігти. Мама не могла описати те обличчя, таке воно було страшне.

Кожного разу, коли я опинялась в тому проході, виразно уявляла собі цю сцену. Уже немає ні школи, ні муру, ні лип, і церква не схожа сама на себе, однак пам’ять не бажає позбутися цієї історії. Коло церкви був колись цвинтар, де ховали священиків і побожних людей, проте на той час усі надгробки й хрести були знищені. Залишився лише склеп дідича Сорочинського й фундамент могили панської ключниці, що померла у віці вісімдесяти років, як казала мені бабця. Вона була горбата, і всі кликали її «панна ключниця», як кожну незаміжню шляхтянку.

Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.

Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч — віко бляшаної труни.

СОН ПРО СИНЬОГО ЧОЛОВІКА

Той чоловік снився мені багато разів. Він був синюватого кольору, напівпрозорий. І дуже високий. Я приходила бавитися до дівчаток по сусідству, і мені наснилося, ніби він там з’явився. Рухи в нього дуже швидкі, ступає нечутно, на обличчі гримаса посмішки, а очі пронизливо-колючі. Він хоче когось з нас забрати, але ніяк не вирішить кого саме. Я відчуваю страшну небезпеку, а він тим часом заповнює собою увесь простір, руки в нього видовжуються… В іншому сні він перетворювався на синю пляшку, а синя пляшка ставала синім чоловіком.

А через кілька років я перестала боятись. Залишились хіба страшні сни, правда, уже не дитячі.

ЗУСТРІЧІ З МЕРТВИМИ

Іноді мертвих можна побачити або почути. Чи вони просто подають нам знак. Чомусь старші люди бояться смерті більше, ніж молоді. Бояться і в той же час їм цікаво, що там, за тим порогом. І вони хотіли б знати день і годину своєї смерті. За цю цікавість доводиться навіть розплачуватись.

Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.

Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.

СОН ПРО ЧАС СМЕРТІ

Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:

— Ісусе, коли я буду вмирати?

А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:

— В понеділок.

Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.

Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.

Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.

Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.

Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.

В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:

— Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!

Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.

— Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, — розповідала наша родичка. — Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.

Є люди, які відчувають особливий страх після смерті рідних: «Мала-м страх, як вмер мій чоловік, сильний». Цей страх — не від докорів сумління. Він заскакує у відповідний момент у свідомість і зачаюється. Такий