Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Усе вищесказане повною мірою стосується вивчення та розуміння подій 1917—1920 рр., до яких один, між іншим один з найбільш компетентних дослідників, пропонує застосувати такий прийом: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”».[8]

Здавалося б, нічого особливого, справедлива пропозиція. Адже, якщо немає наукової дефініції, важко, якщо взагалі можливо, говорити про предмет дослідження. У даному випадку про події, які продовжують залишатися надзвичайно травматичними для національної свідомості чергової генерації українців, росіян, поляків, євреїв, татар, людей інших національностей, які є громадянами сучасної України. Аби уникнути прямих та чесних відповідей на надзвичайно неприємні, дражливі питання, суспільна та індивідуальна свідомість надають перевагу харчуванню «героїзованими» міфами, які мають таке ж відношення до національної історії нашого народу, як «Короткий курс історії ВКП(б)» до реальної історії Радянського Союзу.

Більше того. Саме в такому варіанті історії свого народу надзвичайно зацікавлена як правляча зараз політична еліта, так і та, яка прийде їй на зміну. Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.

Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.

Повернемося, однак, ще раз до терміна «Українські національно-визвольні змагання» або «Українська революція», який став уже офіційним. Автор даної розвідки охоче б погодився з ним, якби не декілька «але».

«Але» перше. Упродовж попередньої історичної доби державна історична наука щосили намагалася довести «великий», «жовтневий», «соціалістичний» характер «революції» 1917 р. Годі говорити, що попри всі більш ніж сімдесятирічні зусилля дивізій комуністичних «суспільствознавців» нічого «великого», «жовтневого» та «соціалістичного» виявити в тих подіях так і не пощастило.

«Але» друге. Для існування будь-яких «змагань», а тим більше «національних» та «визвольних», потрібні принаймні декілька речей. Перша – наявність «змагунів» та, відповідно, суддів, які могли б результати цих змагань встановити – як для того, хто ці змагання виграв, так і для тих, хто ці змагання програв. Очевидно, що в даному конкретному випадку ми не маємо ані першого, ані другого, ані третього: активні учасники чи пасивні спостерігачі тих подій були б дуже здивовані, якби хтось їм сьогодні сказав, що вони брали участь у якихось там «змаганнях». Відсутні й судді, які встановили б результати таких «змагань»: думка кожного дослідника (за неочевидної умови, що його можна вважати суддею) є суб’єктивною і не базується на законі та юридично вивіреній процедурі; історія ж як наука, очевидно, не має права виносити будь-які вироки.

Вона має право і зобов’язана виявляти, аналізувати, узагальнювати емпіричні дані, артефакти, свідчення, маючи на меті, як у даному конкретному випадку, описати стартові передумови, обставини часу та місця, в яких розпочалися та розвивалися процеси, які сучасні дослідники щосили, відчайдушно, затято намагаються вписати в схему так званої «Української революції» та «Національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920(1) років».

Розділ I

Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

«Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію

Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях – правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.

«Етнографічні «українські» землі» у складі Російської імперії

Станом на 1917 р. в адміністративному відношенні Російська імперія мала у своєму складі 79 губерній, 9 з яких об’єднували більшу частину сучасної України – за виїмком тих земель, які опинилися у складі Австро-Угорської імперії.

Правобережжя в цілому

Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».

З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за