Читати книгу - "Ностальгiя"

Микола саме виписався з лікарні, де пролежав більше місяця, і коли вийшов надвір, перед очима попливли золоті кружала. Він аж осліп од весняного світла, сп’янів од тугого повітря і не пішов — поплив у сонячній повені. Не хотілось ховатися від цього раю в тролейбус, рушив пішки через Сирець, дарма що перехожі зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворі літнє тепло, а на Миколі кроляча шапка, пальтечко, давно не чищені чоботи, висохлі в лікарняній коморі, як постоли. Про таких чудопалів у Миколиному селі казали, що вони серед літа зривають зиму, тут, у місті, либонь, гадали, що в нього не всі вдома, та хай: Микола ліг у лікарню, коли мели березневі планети, а тепер на носі був травень, дерева ясніли молоденькою зеленню, і ранні сирецькі абрикоси стояли проти сонця у золотому цвіту.

Заворожений, він забув навіть перекинути через руку своє благеньке, ще студентське пальто, так і йшов, і дивився, дивився, вбирав у себе очима те листячко, той золотий цвіт і звабу жінок, які навесні, знявши із себе зимовий одяг, відкрившись, так гарнішають і хвилюють. То нічого, що зараз вони настрахано його обминають, у Миколи ще все попереду, вони ще почують про нього. І якщо хочете знати, то знамениті поети не ходять у фраках, ну хіба що вже потім, коли їм вручають Нобелівську премію і вони галантно цілують ручку шведській королеві, тоді можна, чого ж, а замолоду вони живуть на горищах і в комірчинах і, буває, зубами вирівнюють останню двокопійчану монетку, щоб подзвонити до своєї коханої. Це — епохальні поети. Хоча… Як там він колись писав?

Епохальні поети рано вмирають

І сумують за тюрмами і казармами,

Вони рідко оволодівають

Дівчатами незайманими.

В епохальних поетів своя релігія,

Хоча й не відділена від держави,

Епохальні поети — це справді реліквія,

На кожне їх слово — по два жандарми.

Епохальних поетів читають під ряднами,

Тоді як вожді здувають із пива піну,

Епохальним поетам дають відрядження

Будувати оселі в Сибіру.

Епохальні поети вільні й за ґратами,

Їх ніколи не кида в апатію,

Вони не продають єдиної матері

Задля великої хартії.

Епохальні поети не встряють у дебати,

Який плащ у повії скоріш промокатиме,

Епохальних поетів з «ізмами» сватали,

Та в житті ж то були провокатори.

Епохальних поетів з життя викреслюють,

А вони ходять, як тільки смеркне,

Вони не отримують премій-векселів,

Епохальні поети — лауреати безсмертя.

Вірш цей, звичайно, не надрукували, сказали, що він ні до чого не кличе. Взагалі з того, що писав Микола, нічого не друкували. Останню свою добірку він носив до поважного журналу, де поезію вів такий же поважний і, як здавалось Миколі, хороший поет. То були вірші про рідне Миколине Полісся. Відомий поет, на диво, не попросив прийти через місяць, а прочитав добірку відразу. Це був делікатний і чемний чоловік, схожий на сільського вчителя. Він прочитав, зітхнув і сказав:

— Ви ще зовсім молода людина. Звідкіля у вас стільки смутку?

Микола знизав плечима. Таке він уже чув. І не знав, що відповісти, мовчки забирав свої вірші і йшов собі геть. Але цього поета він шанував і спробував пояснити:

— Слов’яни — люди сентиментальні…

Поет здивовано подивився на Миколу, злегенька всміхнувся.

— Я нічого не маю проти лірики, — сказав він. — Але ж на вашому Поліссі, крім лісів та озер, є багато прикмет сучасності. Зараз, наприклад, там зводиться гігант Чорнобильської атомної. Чому б вам і про це не написати?

— На атомній я не був, — стримано сказав Микола.

— Ви талановита людина, і, коли хочете, я організую вам відрядження на АЕС. Соціальне замовлення, так би мовити. Напишете поему, і ми їй дамо зелену вулицю.

Микола дивився на відомого поета і не міг зрозуміти: це він серйозно чи, може, розігрує? Той раптом затнувся, опустив очі.

— Вибачте, — сказав Микола, — віршів на замовлення я не пишу.

— Ну й даремно, — кинув поет. — Цього не цуралися навіть великі.

— Так, але вони писали не ради зеленої вулиці. І починали не з цього.

Поет підвівся, відійшов до вікна, закурив.

— Я вас розумію, — нарешті озвався він — Розумію… Даруйте. — І так, дивлячись у вікно й глибоко затягуючись димом, сказав: — Але ви заходьте. Напишете щось нове — і заносьте.

Микола більше не заходив. Ні до відомого поета, ні взагалі нікуди вже не носив своїх віршів, змирився, й писалося дедалі менше і тяжче, але часом його сповивав такий от сентиментально-біснуватий настрій, як тепер, коли він щойно вийшов з лікарні і йому, всіма забутому, уявлялося: стоїть він серед стотисячного стадіону і читає свої тихі вірші про рідне Полісся, про мавок та про тисячолітнього дідка, що живе у корінні старезних дерев, оберігаючи їх від напасті. І тоді в Миколиній душі прокидалися солодкий жаль і всепрощення, і хотілося всіх обійняти.

Захмелілий від весняного вітру, від волі (і слави!), він завернув до Бабиного яру й сів там на лаву, випадково чи ні, але якраз біля самотнього дівчати з книжкою в руках, звичайно ж, вродливого, звичайно ж, розумного, бо читало воно не Сіменона і не Семенова, а, леле, читало «Теорію літературознавства», знайому Миколі з університету. І лиш тепер він побачив, що ця дівчина також йому знайома, зустрічав її у коридорах того ж таки столичного університету, який торік мав щастя випустити у світ свого (знаменитого!) вихованця Миколу Погорілого, еге, того самого Погорілого, котрого тепер усяк впізнає на вулиці, на кого озираються всі жінки. Ось і ця відразу одірвалась від книжки, глянула скоса й, налякана таким сусідством, мерщій відсунулась далі, аж повисла на краєчку зеленої лави, поставленої тут не для знаменитих поетів, а для простих смертних. Впізнала, звичайно.

— Привіт, — скромно, без гонору привітався Микола.

Вона подивилась на нього, і дивний звук злетів з її повних, соковитих губ:

— О-о-ов…

Таки впізнала, спершу, мабуть, подумала, що підсів якийсь пришелепок у кролячій шапці, а тепер