Читати книгу - "Ностальгiя"

— Ти звідки такий? — спитала вона.

— Од гілляки відірвався.

— Я так і думала. Або відірвавсь од гілляки, або тільки-но вийшов на волю.

— Ти вгадала.

— А казали, що ти працюєш у музеї.

— Ти цікавилась мною?

— Та ні, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха мені продзижчала. Вона так зраділа, що ти лишився у Києві.

— Познайомиш?

— Обов’язково. А мені за це що?

— Підтягну тебе з теорії літературознавства. Професор Христич поставив мені «відмінно». Він і у вас прийматиме?

— У мене ні.

— Жаль, то золотий чоловік. То коли ти нас познайомиш?

— З професором? — Вона лукаво примружила свої чорні очі.

— Та ні, з подругою.

— Хочеш — зараз? Вона живе поруч.

— Може, я спершу перевдягнуся? — завагався Микола. — А то злякається і розлюбить.

— Не злякається, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на голові наче ворона гніздо змостила.

— Дякую.

— Прошу, — кивнула вона. — Але відкрию тобі одну таємницю: саме цим ти й привабив її. Терпіти не може прилизаних. Проте часто їй хотілося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жіноче бажання.

— Чудні ви, — сказав Микола.

— То що — пішли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. — Вона дістала з сумочки целофановий мішечок, і незабаром Микола уже йшов легкий і весняний, тільки закозубілі руді чобітки ще тримали його при землі, щоб не знявся і не злетів у небо. Не від щастя — від страху.

— Як її звуть? — спитав Микола.

— Зараз дізнаєшся, потерпи.

Вони перетнули Дорогожицьку і зупинилися біля під’їзду червоного цегляного будинку.

— Ти почекай трохи, — сказала вона. — Тільки дивись не втечи.

— А може, її немає вдома? — з надією спитав Микола, роззираючись окіл, наче й справді прикидав, у який бік чкурнути, поки не пізно.

— Є, ми домовлялися разом піти на лекції. Постій хвилинку.

Вона щезла в під’їзді, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз дві щебетухи дивляться у вікно, показують на нього пальцями й регочуть. Нічого, хай порегочуть, потім ще будуть каятись.

Хвилинка, однак, тяглася вже півгодини, він зібрався іти, прихопивши целофанового мішечка за оману, але тут із темного під’їзду вийшла… Софі Лорен. У нього підігнулись коліна. Темні гарячі очі, полунично-розкішні губи, а довга сукня облягала її, як шовковий вітер, що горнеться до кожного вигину тіла.

Вона підійшла до Миколи, впевнена і задоволена, ловила його тремтливий погляд. Він вражено занімів, упізнавши в цій жінці те бліде дівча, що привело його сюди, симпатичне дівча, може, й не таке бліде, як тепер здавалось Миколі, але диво косметики перетворило сіреньке каченя на прекрасну діву.

— Соня, — сказала вона.

Пізньої ночі вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен місяць світив їм дорогу, а потім переходили зовсім крихітну річечку, струмочок, вважай, і Соня, щоб не замочити плаття, підняла його, оголивши білі, як місячне сяйво, ноги, і тоді Микола поцілував її у великі, м’які губи, відчуваючи гірко-солодкий смак помади, і сам став тим шовковим вітром, що ні сорому йому, ні зупину, потім вони обоє злилися зі срібною річечкою і текли, текли десь у місячно-білу далину…

Це було десять років тому, але й тепер згадка про солодкі хвилини над місячним струмком хвилювала його дужче, аніж присутність Софії. Сидячи поруч із нею на кухні, Микола прислухався до того далекого дня, чув, як жебонить крихітна річечка (тепер її вже немає) і як шелестить гладеньке плаття, таке гладесеньке, що втікає з-під пальців.

— Наче вчора було, — сказала Софія. — Безсовісний, кинувся тоді на дівчинку.

— Це я кинувся? — здивувався Микола.

— А хто ж — я?

— Ти. — Він простяг руку, погладив її волосся, провів долонею по щоці. — Ти молодець, смілива дівчинка.

— Ти не скучив за мною?

— Скучив, ходімо. Завтра увечері я поїду.

— Ходімо, — сказала вона.

2

Микола подзвонив до Софії на роботу, але чемний чоловічий голос відповів, що вона вже пішла і сьогодні її не буде. Хай йому трясця, і думав же подзвонити з вокзалу, та й з кіностудії було ще не пізно, так ні — вирішив зробити сюрприз.

З віконечка студійної каси йому подали паку новеньких банкнот, і, не гаючи часу, Микола подався у місто, накупив гостинців, набрав «Каберне», а тоді мерщій перейняв таксі і помчав додому, наче Софія сиділа біля вікна і ждала його сюрпризу. Авжеж. Звідки їй знати, що сьогодні він приїде до Києва по аванс (сам тільки вчора дізнався по телефону, що вже нараховано), і чому вона має поспішати у цю порожню квартиру, де задихнутися можна або й очманіти від самоти та котячого крику за стіною.

— А-а-а… а-а-а…

Звичайно, Софія пішла в кіно, до театру чи ще десь, мало куди можна піти (все місто в афішах), а ти, якщо такий хитрий, сиди виглядай, прислухайся, коли клацне у дверях замок.

Микола прийняв ванну, перевдягнувся, передзвонив знайомим, аби розпитати, що тут діється в Києві, однак нічого нового й певного не почув, крім кількох анекдотів; люди жили, веселилися, метушилися в мізерних клопотах, ходили на роботу, і Микола, який тепер на роботу не ходив, мало кого цікавив. Він знав, що так буде, люди не люблять, коли ти ніде не служиш, і не за те, що ти вільний козак, а тому, що з тебе нічого взяти.

У Стаха телефон мовчав. Жаль, якщо вони не зустрінуться. Стах єдиний із його друзів, кого він справді хотів би зараз бачити, дещо розповісти, а дещо і поспитати, одне слово, мав чоловічу розмову до нього. Та й заспокоїв би приятеля, що хатина, переписана йому в спадок, на місці, живеться у ній як у Бога за пазухою.

Миколі сподобалось там відразу, ще тоді, коли Стах одвіз його у село, і хоч давно наслухався спокусливих оповідей про той маєток і побоювався розчарування, як воно здебільша й буває,