Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

id="id46">Можливо, що плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Це було й тому, що всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів німецького райху, які мали вплив на українські справи: міністра закордонних справ Йоахіма фон Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей Альфреда Розенберґа, райхскомісара України з своєю відомою політикою застосування сили - Еріха Коха, [2] його близького приятеля міністра Мартіна Бормана та - на початку - райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера, [3] вплив якого на політику Східньої Европи починав поступово зростати. В той же час і українці, головне їхня інтеліґенція, переконалися на практиці, як виглядає німецька політика райхскомісара України, і, очевидно, з підозрою дивилися на пляни Вехтера. Треба додати, що тоді на Волині вже діяла Українська Повстанська Армія (УПА), яка справді уникала сутичок з німецькими військовими з'єднаннями, але відділи якої часто атакували осередки німецької адміністрації й поліції. Успіх або невдача Вехтерового пляну залежали виключно від готовости співпраці обох сторін.

Після підрахунку «за» і «проти» та інших можливостей, Вехтер намітив плян утворення однієї добровольчої української дивізії, як ядра, навколо якого мали б пізніше формуватися більше дивізій. Він був переконаний, що його плян підтримають деякі українські кола та що десятки тисяч українців зголосяться як добровольці. Розмір з'єднання залежатиме також від кількости вільного німецького кадрового особового складу, який мусить зайняти пости бракуючих українських старшин і підстаршин та від можливостей німців озброїти таке з'єднання. Несприятливий хід подій на фронтах виявив, що треба рахуватися як з браком особового складу, так і зброї.

Врешті, ознайомившися з всіма докладно розробленими даними, Вехтер поїхав з своїм пляном до найвищих німецьких політичних органів, і, після довгих переконувань, йому дозволили приступити до формування однієї добровольчої СС - дивізії під назвою «Галичина». [4]

Проте Гіммлер ясно застеріг, що в Дивізії під жадним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова «Україна», «українець», «український» заборонялося вживати в Дивізії під загрозою кари. Вояки Дивізії мають називатися не «українцями», а «галичанами».

Попри такі обмеження Вехтер був задоволений. Його ініціятиву підтримав проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету - єдиної леґальної установи, яка відстоювала інтереси українців у Генеральній Губернії і який, одночасно з проголошенням 28 квітня 1943 року створення Дивізії «Галичина» губернатором Вехтером, видав заклик до українського громадянства вступати до лав Дивізії (дивись додаток ч. 2).

Ще перед створенням Дивізії утворено Військову Управу, що мала займатися справами, пов'язаними з українськими військовими частинами. Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц, [5] колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користався довір'ям українців. Його помічниками і політичними дорадниками були колишні українські старшини. У теорії Військова Управа мала також виконувати обов'язки зв'язкової установи поміж українськими військовими частинами та українським населенням, але на практиці німці перетворили її на звичайний комітет правної опіки й матеріяльної допомоги для вояків Дивізії та їхніх родин. Вона не мала майже жадних прав, а обов'язків - дуже багато, її численні пропозиції та поради щодо Дивізії німці не слухали, а як навіть і слухали, то не робили з цього ніяких висновків. Такий стан був спричинений не нездатністю членів Військової Управи, а однобічним до неї наставленням німців. Проте, від самого початку свого існування, Військова Управа, Український Центральний Комітет та Дивізія тісно співпрацювали.

Одночасно з проголошенням Дивізії розпочалося вербування до неї через централю поповнення у Львові з окружними пунктами по менших містах.

Труднощі з творенням Української Дивізії виникли від самого початку, бо німці не були до цього відповідно підготовані. Для добровольців не було відповідного місця на вишкіл; також не було для них кадрового особового складу. Щойно 18 липня 1943 року відбувся від'їзд першої групи добровольців із Львова на вишкіл. Їх приміщено у вишкільному таборі «Гайделяґер» (Пусткові) біля Дембіци (положеного між Краковом і Львовом), де німецький особовий склад, розташованого там запасного куреня, почав з ними рекрутський вишкіл. Але вже на самому початку частину добровольців зформовано в окремі, так звані «поліційні полки», нумеровані 4, 5, 6, 7, 8, які пізніше, тільки на безперервні домагання, тривале листування та вперті заходи, вдалося включити до Дивізії - деякі щойно влітку 1944 року. Серед добровольців, яких не включено безпосередньо до Дивізії, панувало обурення. Вони не хотіли йти до таких полків, бо зголосилися до Української Дивізії. До того, деякі з тих полків німці хотіли післати на Західній фронт. Вояки з полків, що перебували на півдні Франції писали про те, що їх хочуть затримати на Заході, хоч німці запевнили українців, що Дивізія не воюватиме проти західніх альянтів, а виступатиме тільки в боротьбі проти большевизму. Тоді в одному полку вибухла навіть «палатна революція», як протест проти намагання затримати його у Франції. Німці ще раз не дотримали свого слова. Замість об'єднати українців у одному з'єднанні й ввести їх у бої проти большевизму, як це їм було обіцяно, вони порозбивали добровольців на малі відділи. Суті справи також не змінював факт, що деякі з тих відділів брали участь у поборюванні большевицьких партизанів.

Про справжній вишкіл Дивізії можна говорити щойно після призначення на її командира генерала Фріца Фрайтаґа (SS-Oberfьhrer Fritz Freitag), який прибув до «Гайделяґеру» в кінці 1943 року. Пригляньмося критично ближче до його постаті, бо умови в Дивізії залежали у великій мірі від нього.

Генерал Фрайтаґ, колишній старшина німецької охоронної поліції (Schьtzpolizei), перед тим був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліційній дивізії (4. Polizei-Panzergrenadier Division). Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище пересічного рівня німецьких офіцерів. На думку командира поліційної дивізії, пізнішого шефа порядкової поліції (Ordnungs-polizei), Фрайтаґ добре командував своїм полком. [6]

Фрайтаґ мав майже хоробливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокости. Фрайтаґ хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтаґові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкости на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецької дивізії. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом. Натомість він мало знав про існуючі відносини у своїй частині. Багато його наказів, хоч видаваних у доброму намірі, не можливо було виконати. В разі їх невиконання, Фрайтаґ реаґував з рідкісною, особливою йому,