Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

з яких він повернувся. Його зів’яла розмазана фізія, здавалося, з дня на день забуває себе саму, робиться стіною, порожньою й білою, з блідим мереживом судин, ув яких, мов лінії на облізлій мапі, плуталися напівзгаслі спогади бурхливого і змарнованого життя. Будучи майстром у картярських мистецтвах, він палив довгі шляхетні цигарки і дивно пахнув далекими країнами. З поглядом, заблуканим десь у віддалених споминах, він розповідав дивовижні історійки, що в певному місці раптом уривалися, розлазились і розвіювались у нічому. Я водив за ним сумними очима, намагаючись, аби він звернув на мене увагу і порятував від нудьги. Мені й дійсно здавалося, що він підморгнув у мій бік, виходячи з кімнати. Я потягнувся за ним. Він сидів на низькій козетці, схрестивши коліна ледь не на рівні голови, лисої, мов більярдна куля. Здавалося, що то й не він, а лиш його одяг, весь у складках, вим’ятий, перекинутий через фотельне бильце. І що не обличчя він мав, а видих обличчя — пляму, що полишив у повітрі на одну мить незнаний перехожий. У блідих, ніби з голубої емалі, долонях він тримав портмоне і щось у ньому роздивлявся.

З розмитого обличчя ледве прозирнуло випукле більмо блідого ока, ваблячи мене фіґлярським підморгуванням. Я відчув до нього нездоланну близькість. Він затис мене поміж колін і, спритними руками тасуючи перед моїми очима фотографії, став показувати картинки з голими жінками та хлопцями в дивних позах. Я стояв, спираючись на нього боком, і дивився на ті красиві людські тіла далеким відсутнім поглядом, аж раптом флюїд[11] невиразного збудження, що ним просякло повітря, дійшов до мене і збіг по мені трепетом тривоги, хвилею наглого проникнення. Але тоді туманець усмішки, що з’явився під його м’яким і гарним вусом, зав’язь пожадання, що напружилася на його скроні пульсуванням жилки, зусилля, що певну мить утримувало його риси зібраними, — все знову розпалося в ніщо, й обличчя розчинилось у непритомності, забуло про себе, розвіялося.

Ошаління

1

Уже й тоді наше місто все більше западало у хронічну сіризну смеркань, заростало на околицях лишаєм тіней, пухнастою пліснявою й залізястого кольору мохом.

Заледве розповитий з брунатних димів і ранкових туманів, новий день відразу ж перехилявся в низький бурштиновий пополудень, на мить робився прозорий і золотий, мов пиво, щоб урешті зійти під безліч разів розчленовані фантастичні склепіння кольорових і розлогих ночей.

Ми мешкали на площі Ринок, в одному з тих темних будинків з порожніми і сліпими фасадами, що їх так тяжко розрізняти.

Це пояснює часті помилки. Бо ж, увійшовши якось до не своїх сіней і ступивши на не свої сходи, ви зазвичай опинялись у справжньому лабіринті чужих помешкань, ґанків, несподіваних переходів до чужих дворів і забували первісну мету своєї виправи, щоби одного з найсіріших світанків по довгих днях, вертаючи манівцями дивних і плутаних пригод, крізь докори сумління згадати собі рідний дім.

Захаращене великими шафами, низькими канапами, блідими дзеркалами і штучними дешевими пальмами, наше помешкання ставало все занедбанішим через невправність матері, що вічно засиджувалась у крамниці, та недбальство струнконогої Аделі, що, залишена без нагляду, згаювала цілі дні при дзеркалах у нескінченному самоприкрашанні, на кожному кроці слідячи пасмами вичесаного волосся, гребінцями, зоставленими пантофликами й корсетами.

Наше помешкання не мало окресленого числа кімнат, бо ж ніхто не пам’ятав, скільки з них і які винайнято квартирантам. Іноді хтось випадково відкривав одне з таких приміщень і виявляв його порожнім; квартирант уже давно виїхав, а в неторканих упродовж місяців шухлядах траплялися неочікувані знахідки.

У нижніх кімнатах мешкали крамничні працівники, і бувало, що вночі ми прокидалися від їхніх зойків, накликаних кошмарами. Взимку надворі ще бувала глуха ніч, а батько вже сходив до тих вистуджених і темних кімнат, розганяючи поперед себе свічкою стада тіней, що розбігалися навсібіч підлогою та стінами; батько будив підлеглих з їхнього тяжкого хропіння і твердого, мов камені, сну.

У мерехтінні свічки, яку лишав батько, вони ліниво вимотувалися з брудних постелей, сідаючи на ліжка, виставляли босі негарні ноги і зі шкарпеткою в руці востаннє віддавалися позіханню — довгому і пристрасному, до болісної судоми в піднебінні, як при спазмах блювання.

По кутках бовваніли здоровенні тарганиська, волею свічки ще ваговитіші і сильно збільшені власною тінню, що не розлучалася з ними й тоді, як один із цих пласких безголових клубків раптово пускався в несамовитий павучий біг.

У той час батько вже почав занепадати здоров’ям. Траплялося, що й у перші тижні тієї ранньої зими він цілими днями пролежував у ліжку, обставлений пляшечками, пігулками й обліковими книгами, що йому їх приносили з контори. Гіркий запах недуги осідав на дно кімнати, де шпалери все густішали тьмяним плетивом арабесок.

Увечері, коли мати поверталася з крамниці, він бував знервований і вдавався до суперечок, дорікав їй неточністю в бухгалтерії, вкривався червоними плямами і збуджувався до втрати притомності. Пригадую, якось прокинувшись пізно вночі, я побачив, як він босоніж і в сорочці носиться туди-сюди по обтягнутій шкірою канапі, демонструючи таким чином своє роздратування материною безпорадністю.

В інші дні він бував спокійний і зосереджений, занурений цілковито у свої книги, загублений далеко в лабіринтах витончених обчислень.

Я так і бачу його у світлі кіптявої лампи — ось він сидить навпочіпки серед подушок, під великим різьбленим узголів’ям ліжка й величезною тінню власної голови на стіні, ось похитується в безмовній медитації.

Іноді він підводив голову над рахунками, ніби випірнувши, знов набирав повітря, роззявляв рота, знесмачено плямкав сухим та згірклим язиком і безпорадно роззирався, ніби чогось шукаючи.

Тоді бувало, що він тихенько дріботів від ліжка в куток кімнати, ближче до стіни, де висів добре знаний інструмент. Це було щось на зразок клепсидри, себто великої скляної ємності з унцієвими поділками, наповненої темним флюїдом[12]. Батько під’єднувався до цього інструменту довгою гумовою кишкою, схожою на кручену й болючу пуповину, і таким чином сполучений з отим нікчемним пристроєм зосереджено завмирав; його очі темнішали, а на поблідлому лиці з’являвся вираз чи то страждання, чи то гідної осуду насолоди.

Потім знов наставали дні тихої зосередженої праці, заплетеної в самотні монологи. Коли він сидів отак у світлі настільної лампи серед подушок великого ложа, а кімната більшала над ним абажурною тінню, що єднала його з великим царством міської ночі за вікном, то відчував, не розглядаючись надовкіл, як простір обростає його пульсуванням шпалерної гущавини, сповненої шепотів, сичань і сопінь. Він добре чув, навіть і не дивлячись у той бік, усю