Читати книгу - "Вітер у верболозі"

— А що, хіба хтось хотів би зачепити його? — здивувався Кріт.

— Ну звісно... різні є звірі,— якось невпевнено почав пояснювати Щур. — Куниці там... тхори... лиси всякі. Вони теж бувають нічого собі... У мене між них є добрі знайомі: при зустрічі вітаємось і все таке... Тільки часом на них щось таке находить — та це кожен знає!.. І тоді вже... Ні, краще їм не довіряти, от що я скажу.

Кріт добре знав — серед звірят не заведено теревенити про всякі лиха, що можуть спіткати їх, ба навіть згадувати про це. Тому перевів розмову на інше.

— А за Старим Лісом що? Там щось наче тьмяно синіє. Нібито якісь пагорби. Або імла над містом — чи то просто хмари?

— За Старим Лісом розлігся Широкий Світ, — пояснив Щур. — Але він не для нас із тобою, нам до нього зась. Я там не бував і не збираюся... Та й тобі він ні до чого, якщо всі клепки маєш. І облишмо про це говорити, прошу тебе. Стривай! Ось нарешті наш затон; тут ми й поснідаємо.

Вони звернули з бистрини до тихої заводі, схожої на маленьке озерце. Зелені береги полого спускалися до води. Брунатне коріння дерев таємниче звивалося під безмовною водною гладінню. А трохи далі, за уступом греблі, де вирувало сріблястопінне безладдя і де пліч-о-пліч із сірою громадою млина невтомно плюскало млинове колесо, простір повнився приглушеним, заспокійливим гомоном, в одноманітність якого, однак, раз у раз впліталися якісь чисті бадьорі звуки. Від захвату Кріт аж сплеснув передніми лапками й видихнув:

— Оце так-так! Оце ну!

Щур пристав до берега, прив’язав човника, допоміг ще непризвичаєному Кротові зійти на землю й витяг кошика з харчами.

Кріт як великої ласки попросив дозволити йому самому розпакувати кошика. Щур охоче погодився, а сам задоволено простягся на траві. Тим часом його збуджений друг, розстеливши скатертину, діставав один по одному таємничі пакунки й розкладав, як належить, усе, що в них було, і без угаву, тільки-но перед його очима з’являлася нова страва, захоплено вигукував:

— Оце так-так!

Коли все було готове, Щур скомандував:

— А тепер, хлопче, налітай!

Кріт охоче підкорився, адже він почав своє весняне прибирання, як годиться, ще вдосвіта й відтоді не мав у роті ані крихти. І стільки подій уже сталося з ним сьогодні, що здавалося, наче те порання було давно-давно, багато днів тому.

— На що ти там задивився? — спитав Щур невдовзі, коли вони заморили черв’ячка і Кріт хоч ненадовго міг відірвати погляд від скатертини.

— Я задивився, — сказав Кріт, — на смугу бульбашок, що рухаються по воді. Ото потіха!

— Бульбашки? Ого! — вигукнув Щур і радісно заплескав у долоні, наче вітаючи когось.

З води вигулькнув широкий лискучий писок, а тоді й сам Видра вискочив на берег і став обтрушувати воду з хутра.

— Ненажери! — докинув він, скоса зиркнувши на їжу. — Чом не покликав і мене, Щурку?

— Та так уже вийшло, — пояснив Щур. — До речі, знайомся — мій приятель Кріт.

— Дуже, дуже приємно, — мовив Видра, і вони одразу стали друзями.

— Такий шарварок повсюди! — сказав Видра. — Неначе весь світ висипав на річку. Я умисне втік до цього затону, щоб мати хоч хвильку спокою, аж нате — ви, хлопці! А втім... перепрошую, я, бачте, зовсім не хотів вас образити.

Раптом ззаду почувся шурхіт; він долинув від живоплоту, де грубим килимом вкривало землю торішнє листя. Смугаста голова на міцній шиї висунулася з кущів.

— До нас, до нас, любий Борсуче! — загукав Щур.

Борсук ступив трохи вперед.

— Гм! Товариство! — буркнув він, повернувся спиною і зник.

— Оце такий він у нас! — зауважив розчарований Щур. — Просто терпіти не може громади. Отож сьогодні ми вже його не побачимо. А скажи, хто ж там іще об’явився на річці?

— Та хоча б Жаба об’явився, — відповів Видра. — На своєму хваленому новому гоночному човні; куди там — новісінький веслярський костюм, усе з голочки!

Щур з Видрою перезирнулися й засміялись.

— Пам’ятаєш, ще недавно для нього нічого не існувало, крім яхти...— сказав Щур. — А тоді вона йому набридла, і він ударився у веслування. Отак би тільки веслував та веслував цілими днями без перепочинку. Такої наробив веремії з тим веслуванням!.. А торік завів собі був плавучий дім. То ми всі мусили гостювати в тому плавучому домі й удавати, ніби він нам страшенно подобається. Жаба збирався прожити в ньому все життя! Отак з усім, до чого не візьметься: дуже скоро воно йому набридає, і з’являється нова примха.

— І такий же хороший хлопець... — задумливо докинув Видра. — Але якби не оце його хить та хить у голові!

З того місця, де вони сиділи, через острівець було добре видно річкову бистрину. І саме цієї хвилини там з’явився гоночний човен. Весляр, коротенький, опецькуватий, здіймав зливу бризок, розгойдував човна, але працював ревно. Щур підхопився й загукав до нього, але Жаба — бо то був він — тільки заперечливо похитав головою й завеслував іще завзятіше.

— Якщо так гойдатиметься, то довго в човні не втримається, — мовив Щур і знову сів.

— Авжеж, не втримається, — хихикнув Видра. — Я вам не розповідав про той кумедний випадок з Жабою та шлюзовим начальником? А було так. Жаба...

Якась заблудла Муха-Одноденка гайнула на бистрину непевним, кривулястим летом, мов підпилий дженджик, що вирушив полонити світ. Аж ось плюснула хвиля — хлюп, і Мухи як не було.

Щез і Видра.

Кріт озирався довкола. Голос Видри ще бринів йому у вухах, але місце на травці, де той вмостився був так зручно, було порожнє. Ніде аж до самого обрію не видно ніякого Видри.

Зате