Читати книгу - "Маруся"

я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерiв курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи".

Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп'ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.

Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.

Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: "Нехай, - каже, - другi сiдають, а менi i тут добре".

Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади - поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.

Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого i нi до кого нема йому нiякого дiла.

Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь - мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп'ять iззирнуться меж собою.

Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: "Пiду лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!"

А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: "Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднiє наш Василь та вп'ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр'ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.

Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, i хоч не довго, та вона - крий боже! - як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати?