Читати книгу - "Веселий ярмарок"

На третьому поверсі — Адамчуки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні-і, дурних не сіють, вони самі родяться!

Праворуч — Лісовенки.

Що про них Олена Сергіївна сказати може?

— Дурні, їй-бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку — ціле нічого.

Ліворуч — Баранови.

Що про них Олена Сергіївна може сказати?

— Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.

Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити-бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.

Та коли б то лиш сусіди — суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!

Он двірничка махає мітлою.

— Мете? Дурна — дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш-згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!

Листоноша пошту несе.

— Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна — бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні-і, таки дурна-а-а! Дурна, аж крутиться!

В газеті:

— Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,— тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам'ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру — на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні-і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!

Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною... Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:

— Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!

А Олена Сергіївна їй — як з кілочка:

— Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа...

Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.

Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати — мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?

Дмитро Білоус

НЕЗВИЧАЙНИЙ ТРОФЕЙ

Іванові Васильовичу Гальченку,

колишньому фронтовику

Стоїть промовець на трибуні,

киянин Гальченко Іван.

І слухають гуртківці юні,

що повідає ветеран.

А він то друзів пригадає,

то грім могутніх батарей.

І раптом згорток розгортає,

а в ньому — ручка од дверей.

— То що за ручка?— грають очі.

А слухать ладні день і ніч.

І ветеран війни охоче

розповідає, в чому річ.

Як наших військ важка лавина

дійшла до вражого кубла,

частина їхня до Берліна

уже не першою ввійшла.

Уже явили тут відвагу,

рейхстаг три дні тому взяли,

й ключі, звичайно, від рейхстагу

уже розібрані були.

Він зиркнув: ручка сяє мідно.

І за струментом не ходив.

Поручкавшись із нею гідно,

штиком солдатським одкрутив.

Одколюючи мовні штучки,

сміялись хлопці-жартуни:

— Дивись, Іван дійшов до ручки!—

гукали весело вони.

Він кидався в атаки рвучко,

в боях вимішуючи гнів.

Дійшовши ж до цієї ручки,

до ручки Гітлера довів...

Тож хто заслужить прочухана,

тим нагадать про це не гріх...

Пишу про Гальченка Івана,

а в нас же — міліони їх!

Дмитро Білоус

КОЛИ ВСЕ ЗА СЛОВНИКОМ

Для діалогу до п'єси

переклав один поет

з вірша пушкінського «Бесы»

найвідоміший куплет.

Пушкін слово легко ронить,—

скільки чару в нього тут:

«...Домового ли хоронят,

Ведьму ль замуж выдают?»

Перекладач «строчку гонит»,

а слова його повзуть:

«...Дідька лисого хоронять,

відьму заміж оддають...»

Він читав мені, я слухав.

— Ну то як?— він брови звів.

Я потилицю почухав,

обережно відповів:

— Є рядки, слова, є рима,

Пушкіна ж — нема й знаку.—

Зміряв він мене очима:

— Тут усе по словнику!

— В тім-то й річ: коли буквально

підставляєш точно те ж,

дідька лисого нормально

хоч рядок перекладеш!

Дмитро Білоус

Я - ЗА

Скаже Харків, скаже Київ,

скажуть