Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

Таким чином, був колись «Мешех царський» — царська Росія, яка підкорила собі майже весь слов'янський світ. Вона знищена революцією. З'явився «Мешех більшовицький», який, по суті, відновив Російську імперію під назвою СРСР і знову став панувати над слов'янами. Тепер, закликає російський академік, потрібно створити «Мешеха арійського'' з такими ж функціями і в таких же загальнослов'янських межах…

«Ні, кажемо ми, цього не хочуть слов'янські народи, і це суперечить біблійним пророцтвам. «Ланцюг» синів Яфета закінчується не Мешехом (це минулий етап слов'янської історії), а Тирасом — вільною сім'єю слов'янських народів без усяких гегемоній. Те, до чого закликав у свій час Т. Шевченко.

Чи потрібні тут ще якісь коментарі? Думаю, читач добре відчуває весь лиховісний підтекст «лівоарійських інтелектуальних пасажів. І тому авторські дослідження, роздуми в цьому напрямі будуть цілком доречними.

Перш ніж розпочати нашу розмову зроблю ще одне коротке застереження. Справа в тому, що гіперборейці («люди крайньої півночі»), які одержали назву арії, поділяються на дві гілки: лівих і правих. Вони виконували протилежні історичні функції. Перші — руйнівну, негативну, темну. Другі — творчу, позитивну, світлу, сонячну.

Арії лівої руки (арес — «благородні'', «вищі») вважали себе особливими людьми, такими собі «оберменшами», покликаними встановлювати владу над іншими, розпоряджатися їх долею, їх життям. В історії до лівоарійського табору належали шумерські племена, царські скіфи, готи, тевтонці, ну і, звичайно, фашисти XX століття.

Арії правої руки (або ще «орії» від слова «орати») були націлені на позитив, на творення духовності, творення нових знань, нових виробничих технологій. Саме вони дали людству землеробську технологію, навчили вирощувати хлібні злаки, зокрема, тверду пшеницю, створили плуг, борону, вперше запрягли в них коней. Правоарійський рух уособлюють трипільці, слов'яни, руси-українці. Отже, ми — далекі нащадки тих самих оріїв («орачів»), які створили державу Аратту-Оріяну, дали світові хліборобську технологію, заклали інтелектуальні, духовні підвалини нової післяпотопної цивілізації.

Черговий україномовний варіант книги доповнений цілою низкою нових фактів і матеріалів, які дедалі більше переконують у правильності мого підходу до висвітлення арійської проблеми взагалі і прадавньої історії України, зокрема. Сподіваюсь, що й читачів проймуть ідеї автора і вони стануть найактивнішими прибічниками його позиції.

Велика арійська ідея — у глибинах душі українців. Вони її розуміють і сприймають усім серцем, душею, тому що ця світла, сонячна, гуманна ідея була і залишається провідною зорею нашого народу.

Потрібно, зрештою, подолати вбогу і дивну парадигму, котра не охоплює нашу історію далі VIII століття. Найнеобхідніше сьогодні — вселити в український народ впевненість у тому, що він є не етнічною масою, а таки народом зі своєю великою історією і великим майбутнім, запрограмованим у його багатющій історичній пам яті.

КОЛИМСЬКИЙ ВТІКАЧ

… Замірялися вбити їх, винаходячи жорстокості, лютіші навіть за скіфські звичаї.

Біблія

МІЙ ДЯДЬКО

Он уважать себя заставил И лучше выдумать не мог. А. Пушкин

В'язень сталінських таборів Коваль Микола Опанасович — це мій дядько. У громадянську війну — боєц Першої Кінної Служив сумлінно. Навіть фотографувався із самим Будьонним. Після поранення 1921 року був прийнятий до партії і направлений вчитися до Кам'янець-Подільської радпартшколи. Далі його кинули, як тоді казали, «на культурний фронт» — на боротьбу з попівщиною, неписьменністю та «українським буржуазним націоналізмом». Скільки книг попсували, скільки ікон — і яких ікон!.. На Грушевського здійняли руку, готувалися на самого Шевченка здійняти. І я з ними… материнську мову став забувати», — розповідав згодом.

У масовому розгромі української інтелігенції, що розпочався в 30-ті роки, він, проте, участі не брав. На той час здобув спеціальність селекціонера-генетика (тоді генетику ще не вважали за «буржуазну») й готувався вступити до аспірантури біологічного факультету Харківського університету. Але його раптом направили до ВУАМЛІНу (Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів), потім — на курси підготовки запасу комполітскладу армії. Справи тоді швидко творилися. У квітні 1937 року моєму дядькові присвоїли звання старшого політрука, про генетику наказали забути, обмундирували належно й призначили до Полтавського військово-політичного училища викладачем ленінізму. В липні того ж року виключили з партії, в серпні заарештували як пособника троцькістів та українського буржуазного націоналіста (під час обшуку знайшли книжку Остапа Вишні «Вишневі усмішки»).

П'ятирічний (невеликий як на ті часи) строк одбував на Колимі. Тут пройшов через різні табори, зокрема через копальню Штурмову, де з кожного десятка прибулих в'язнів за рік од холоду й голоду вмирало дев'ять, а також відому Серпантинку, де за таку провину, як недовиконання норми виробітку або заперечення охоронцю з будь-якого питання, в'язнів за наказом начальника табору зразу розстрілювали або просто виводили роздягнених на подвір я й заморожували (на день 5—10 чоловік). Дядько вижив. Одбувши подвійний строк (збільшення його без суду було звичайною справою), він повернувся до сім'ї і жив у Полтаві. Помер 1970 року.

Багато тих, хто повернувся з таборів, були, як відомо, надламані. В дядька злам був якийсь дивний — він став «українським націоналістом':

— Але ж не можна так, — казав я йому, — «Україна над усе!» Україна — південно-західний край Росії…

— Сам ти південно-західний! — бурчав він і додавав загадково: — Колима мені розкрила очі на нашу Украшу.

— Просто боюся за Миколу, — казала тітка, його дружина, — адже часи не так уже й змінилися: можуть забрати. Нещодавно почав одному приятелеві доводити, що час розпустити Радянський Союз. А коли той навів слова, начебто сказані Шевченком: «Ми, українці, народ нікчемний, другорядний», то вигнав його з хати.

У когось він купив Біблію дореволюційного видання. Читав пророцтво Даниїла про те, як знагла розсипався величезний бовван на глиняних ногах, і казав, що це стосується нашого Союзу.

Загалом бачились ми не часто. Жив я в Хабаровську, потім у Новосибірську й не міг часто приїжджати до Полтави. Пам'ятаю, як дядько перед смертю, коли ми з тіткою привезли його з лікарні (помирав він від раку, і його, безнадійного, виписали додому), читав у напівзабутті:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся: чому не йде

Апостол правди і науки?

Відтак вручив мені рукопис у пожовтілій папці: — Прочитай… Зрозумієш, чого я кличу тебе в Україну. Була