Читати книгу - "Дзвони зеленої Галактики"

лягав перепочити на пагорбі і засинав. Поспавши годину—дві, прокидався і збирався далі. Їв він двічі — вранці і ввечері, але порції були мізерні, й у нього вже давно з’явилося непереборне відчуття голоду. Іноді йому здавалося, що іще трохи — і він знепритомніє. Але жодного разу він не узяв більшої порції. За весь той час, що Пілот ішов на південь, йому не трапилося нічого їстівного. Струмків або річок він теж не бачив, але з водою було все ж простіше — вранці він збирав у видолинках росу. То була, звичайно, не така вже й розкіш, та принаймні смерть від спраги йому не загрожувала.

Пілоту залишалося йти на південь іще один день, потім мав вертати. Якщо нічого не знайшов би на півдні, то, повернувшись і відпочивши, поклав би собі рушити на північ. Потому, якщо не поталанить, — на схід, на захід. Про те, що робитиме, як не знайде нічого й там, Пілот намагався не думати.

Під вечір він дуже втомлювався й, забуваючи про голод, майже відразу засинав. Спав він на вершинах пагорбів, де вранці було менше роси, в спальнику, що пошив його з клаптя парашута.

Коли останній, четвертий, день шляху на південь закінчувався і Пілот піднявся на останнього пагорба, далі якого вирішив уже не йти, попереду була все та ж хвиляста безкрая рівнина, над якою вже розгоралися перші, поки що неяскраві, зорі…

Вертався він, незважаючи на втому, швидше, ніж ішов уперед. Може, тому, що, як говорив сам до себе, йшов додому.

Коли опівдні третього дня він піднявся на пагорб і побачив контейнер, це вже було не те місце, яке він покинув майже сім днів тому. І він відразу помітив різницю. її не можна було не помітити.

Побачене так відрізнялося від того, що оточувало його досі на цій планеті і в той же час було таким бажаним, що він боявся дихати, аби не сполохати те диво.

Він поволі зійшов із пагорба.

Справа від контейнера купкою росло десятка півтора молоденьких вишень. Ніжно-зелене листя на гілках виблискувало і було ще липке, немов тільки-но розпустилося. Пілот машинально торкнув листя, потім провів рукою по гілках, по тоненьких стовбурах і, нічого не розуміючи, сів на землю.

Прямо перед ним лежала бляшанка з-під фруктового компоту…

За день Пілот вже йшов на північ, несучи із собою галети й дві банки вишневого компоту. Коли в кінці четвертого дня, переконавшись, що далі та ж сама горбиста рівнина без кінця й краю, він повернув назад, в кишені у нього було тридцять дорогоцінних вишневих кісточок із першої бляшанки.

На зворотному шляху Пілот зупинявся через кожні півтора-два кілометри, ставав на коліна й починав виполювати від густої трави ділянку. Закінчивши, діставав ніж, старанно перекопував землю і обережно саджав вишневу кісточку. Інколи, вже рушивши далі, він повертався, бо йому здавалося, що щось негаразд, відкопував її, обдмухував, обдивлявся й пересаджував.

Він розумів, що приречений жити тут, мабуть, довго, можливо, й усе життя, тож як хотілося йому, аби на цих пагорбах, хай не усюди, дома ж теж було не усюди, росли дерева, нагадуючи ті місця, де він виріс, нагадуючи велику спокійну річку, Хутір на кручі, який весною тонув у вишневому квіті….

Через те, що доводилося часто зупинятися й затримуватися, саджаючи кісточки, Пілот повернувся до контейнера лише наприкінці п’ятого дня, не ївши нічого майже дві доби. Деревця, які він розсадив довкола, були вже вищі за нього.

Потім він вирушав на схід і захід, але усюди була та ж горбиста рівнина і жодного кущика чи деревця аж до обрію.

На сході Пілот посадив п’ятдесят одну кісточку, на заході — шістдесят дев’ять. Кількість вишень у бляшанках була різна.

Коли він повернувся до контейнера востаннє, у нього лишилося три галети. Наступного дня, вранці, він спробував зварити у розпиляному навпіл кисневому балоні (вийшов непоганий казанок) кілька соковитих стебел трави. В посудині утворилася драглиста зелена маса. Коли вариво охололо і застигло, Пілот з відразою понюхав його, але, пересилувавши себе, взяв ніж, відколупнув шматочок і покуштував. Холодець був без запаху й солодкувато-кислий, як киселиця. Пілот відколупнув іще шматок і проковтнув…

Наступного дня холодець загус зовсім, і вийшло щось схоже на плавлений сир зеленого кольору. За сніданком Пілот відрізав і з’їв, запиваючи водою, чималий кусень того “сиру”…

Минув рік, і коли дерева були вже високі й зацвіли, звідкілясь прилетіли бджоли…

Коли з учбової ракети, що заблудилася й сіла на одному з численних пагорбів не занесеної до Зоряного Атласу планети, вийшли двоє — один із них, молодший, схопивши другого за рукав скафандра, не вірячи своїм очам, прошепотів:

— Що це?!

З пагорба, на якому обидва стояли, було видно, як на десятки кілометрів довкола, перехлюпуючись за далекий обрій, пінилося біле безкрає море.

Була весна, і цвіли вишневі сади Пілота.

Дмитро Глушенок

ПАМ’ЯТНИК СУРЕНІ

Тиша в салоні не подобалася хворій Ляні. Дівчинка напівлежала у м’якому кріслі, приховуючи від батька свою нудьгу. Вередувати не вміла і не хотіла: дорога до Землі далека і довга, треба мужньо триматися, про це на прощання говорив лікар — добрий дядечко Женя, та й знала вона про батькові прикрощі — і хіба лише батькові? Он він як змарнів, може, й сам недужий. Усміхається кволо, а заспокоює її, Ляну: мовляв, у відрядженні мама, повернеться з планети Даринії, візьме відпустку і теж прилетить на Землю. Тоді Ляна вже зовсім одужає, і вони втрьох знову будуть разом. Але мати не повернеться, і не відрядження у неї, а просто втеча з іншим чоловіком на іншу планету. І Лянина хвороба така невчасна, що й подорож ця рекомендована лікарем заради одужання.

Якщо направду, то Ляні вже давно кортіло побувати на планеті її пращурів. Проте відвідини Землі все відкладалися через постійну зайнятість батька і матері. Тепер мрія начебто здійснюється. Тільки задоволення від того майже ніякого. Сум і печаль у батькових очах, не такої подорожі хотілося дівчинці. Крізь м’які навушники стала слухати жебоніння лісового струмка, чітке відлуння зозулиного “ку-ку”. Цей запис подарував батькові на день народження хтось із його приятелів-землян. У тихому салоні космічного корабля заколисана дивними звуками Ляна мляво намагалася пригадати якісь напівзабуті легенди про бездомну птаху, що могла віщувати людині вік, але цуралася рідних дітей.

Василь Петрович Бойко спостеріг, коли задрімала донька, обережно підвівся з крісла, повільно ступаючи до “камбуза” — кімнати, де можна було освіжитися солодким напоєм. За