Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А він витріщився на заголовок книжки, і його кидало то в жар, то в холод. Ось воно, саме те, про що він завжди мріяв і чого завжди для себе бажав — відтоді, як його охопила ця пристрасть, — ось вона, історія, яка ніколи не закінчується! Книга книг!
Він просто мусить мати цю книжку, мусить — і край, за будь- яку ціну!
За будь-яку ціну? Легко сказати! Навіть якби в нього й було більше, ніж ті три марки* (‘Німецька марка (нім. Deutsche Mark) — вільноконвертована валюта Федеративної Республіки Німеччина до введення евро в 2002 році. 1 марка ділилась на 100 пфенігів.) і п’ятдесят пфенігів кишенькових грошей, що їх він мав при собі, — цей непривітний бурмило, цей пан Кореандер аж надто промовисто дав зрозуміти, що не продасть йому жодної-жоднісінької книжки. І тим паче — не подарує. Справа була безнадійною.
І все ж Бастіян знав, що без цієї книжки він звідси не піде. Тепер він зрозумів, що взагалі прийшов сюди тільки задля цієї книжки, вона загадковим чином його покликала, бо хотіла до нього, бо, власне кажучи, завжди йому належала, завжди була його книгою!
Бастіян прислухався до мурмотіння, яке все ще долинало з кабінету. А тоді не встиг схаменутися, як застромив книжку собі під плащ і притис обома руками до грудей. Задкуючи, тишком- нишком, він рушив до виходу, боязко зиркаючи на двері кабінету. Обережно натиснув клямку. Йому хотілося відчинити двері так, аби не задзеленчали мосяжні дзвіночки, а тому він прочинив їх лише настільки, щоби якось могти в них прошмигнути. Потім тихо і дуже обережно зачинив двері ЗЗОВНІ.
І лише тоді дременув.
Зошити, підручники і пенал калатали і тупали у такт його крокам. Він відчув кольки в боці, проте мчав далі.
Дощові краплини струменіли обличчям, затікали за комір. Холод і мокрява проникали крізь плащ, проте Бастіян нічого не відчував. Йому було гаряче, але не від самого тільки бігу.
Його сумління, яке оце щойно в книгарні ніскілечки не комизилося, зненацька прокинулось і завовтузилось. Усі причини, які досі виглядали такими переконливими, нараз видалися цілковито невірогідними, вони танули, наче сніговики перед пащею вогнедишного дракона.
Він украв. Він злодій!
Те, що він скоїв, було навіть гіршим від звичайної крадіжки. Ця книжка, поза всяким сумнівом, була неповторна і незамінна. Вочевидь, вона була найбільшим скарбом пана Кореандера. Украсти в скрипаля його скрипку або ж у короля його корону — це таки щось цілком інше, ніж поцупити гроші з каси.
Отак утікаючи, на бігу він щосили притискав до грудей книжку, заховану під плащем. Він не мав права її загубити, хай би як дорого це йому коштувало. Ця книга — все, що він має на світі.
Бо ж додому тепер, звісно, зась.
Він спробував уявити собі тата, як той сидить у своїй великій кімнаті, облаштованій під лабораторію, і працює. Довкола — не один тузінь* (* дюжина) гіпсових відливків людських зубів: його тато був зубний технік. Бастіян ніколи не замислювався, чи любить тато свою працю. Таке спало йому на думку вперше, але тепер він уже, мабуть, ніколи не зможе запитати його про це.
Якщо він зараз піде додому, тато вийде з лабораторії у своєму білому халаті, можливо, навіть з гіпсовими зубами в руці, і запитає:
— Уже повернувся?
— Так, — відповість Бастіян.
— Що, сьогодні немає уроків?
У Бастіяна перед очима стояло тихе, сумовите татове лице — і він зрозумів, що не зможе йому збрехати.
Проте сказати правду він тим паче не зміг би. Ні, єдине, що залишається зробити, — це втікати кудись далеко, геть, ген-ген, світ за очі. Треба, щоби тато ніколи не довідався, що його син став злодієм. А можливо, він узагалі не помітить, що Бастіяна немає. У цій думці була навіть якась розрада.
Бастіян перестав бігти. Тепер він ішов поволі, захекано, аж нараз уприкінці вулиці побачив будинок школи. Сам того не помічаючи, він помчав своєю звичною дорогою, якою щоранку ходив на уроки. Вулиця видалася йому якоюсь просто-таки безлюдною — незважаючи на перехожих. Однак для когось, хто дуже сильно запізнюється, простір навколо школи завжди виглядає так, ніби вимер. З кожним наступним кроком Бастіян усе дужче відчував, як у ньому наростає страх. Він і так боявся школи, цього місця своїх щоденних поразок і невдач, боявся вчителів, котрі зі щонайліпшими намірами вмовляли його отямитися або ж зганяли на ньому злість, боявся інших дітей, які з нього збиткувалися, не минаючи жодної нагоди показати, який він незграбний і слабкий. Так чи інак, школа вже давно здавалася тому тюрмою з невизначено довгим терміном ув’язнення, яке триватиме, аж доки він не виросте, темницею, в якій йому доведеться німо і покірливо відсидіти весь строк до кінця.
І ось тепер, коли він ішов лунким коридором, де пахло мастилом для підлоги і мокрими пальтами; коли йому раптом заклало вуха від приголомшливої тиші — так, наче він щойно виринув із води; коли він врешті-решт опинився перед дверима свого класу, пофарбованими такою ж фарбою шпинатового кольору, що й стіни довкола, — щойно тепер він збагнув, що і в своєму класі він нічого не загубив, що йому там нічого робити. Бо все одно доведеться втікати. Тож, у такому разі, він може йти звідси негайно, вже.
Втікати... Але куди?
У своїх книжках Бастіян читав історії про хлопців, які прокрадалися на корабель, причаївшись, наймалися юнгами — і вирушали в навколосвітнє плавання, шукаючи щастя.
Декотрі ставали піратами, інші — героями, ще інші через багато років поверталися на батьківщину багатіями, і ніхто їх не впізнавав.
Але Бастіян не сподівався від себе чогось подібного. Він узагалі не міг собі уявити, щоби хтось захотів узяти його юнгою на корабель.
До того ж, він не мав ані найменшого уявлення, як дістатися в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.