Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 117
Перейти на сторінку:
світлі кишенькового ліхтарика, бо тато, мама чи ще хтось вимкнули світло з якнайкращими намірами, мо­вляв, уже час спати, бо завтра дуже рано вставати; той, хто ніколи не проливав крадькома ревних сліз, тому що закінчилася чудесна історія — і ось уже треба прощатися з персонажами, з якими спі­льно пережито стільки пригод, з героями, яких любиш і якими захоплюєшся, за яких непокоїшся, на яких покладаєш надії, без чийого товариства життя здається порожнім і безглуздим, — що ж, той, хто не знає про все це з власного досвіду, той, імовірно, так ніколи і не збагне, що діялося тієї миті з Бастіяном.

А він витріщився на заголовок книжки, і його кидало то в жар, то в холод. Ось воно, саме те, про що він завжди мріяв і чого зав­жди для себе бажав — відтоді, як його охопила ця пристрасть, — ось вона, історія, яка ніколи не закінчується! Книга книг!

Він просто мусить мати цю книжку, мусить — і край, за будь- яку ціну!

За будь-яку ціну? Легко сказати! Навіть якби в нього й було більше, ніж ті три марки* (‘Німецька марка (нім. Deutsche Mark) — вільноконвертована валюта Федера­тивної Республіки Німеччина до введення евро в 2002 році. 1 марка ділилась на 100 пфенігів.) і п’ятдесят пфенігів кишенькових гро­шей, що їх він мав при собі, — цей непривітний бурмило, цей пан Кореандер аж надто промовисто дав зрозуміти, що не продасть йому жодної-жоднісінької книжки. І тим паче — не подарує. Спра­ва була безнадійною.

І все ж Бастіян знав, що без цієї книжки він звідси не піде. Те­пер він зрозумів, що взагалі прийшов сюди тільки задля цієї книж­ки, вона загадковим чином його покликала, бо хотіла до нього, бо, власне кажучи, завжди йому належала, завжди була його кни­гою!

Бастіян прислухався до мурмотіння, яке все ще долинало з кабінету. А тоді не встиг схаменутися, як застромив книжку собі під плащ і притис обома руками до грудей. Задкуючи, тишком- нишком, він рушив до виходу, боязко зиркаючи на двері кабінету. Обережно натиснув клямку. Йому хотілося відчинити двері так, аби не задзеленчали мосяжні дзвіночки, а тому він прочинив їх лише настільки, щоби якось могти в них прошмигнути. Потім тихо і дуже обережно зачинив двері ЗЗОВНІ.

І лише тоді дременув.

Зошити, підручники і пенал калатали і тупали у такт його кро­кам. Він відчув кольки в боці, проте мчав далі.

Дощові краплини струменіли обличчям, затікали за комір. Холод і мокрява проникали крізь плащ, проте Бастіян нічого не відчував. Йому було гаряче, але не від самого тільки бігу.

Його сумління, яке оце щойно в книгарні ніскілечки не коми­зилося, зненацька прокинулось і завовтузилось. Усі причини, які досі виглядали такими переконливими, нараз видалися цілковито невірогідними, вони танули, наче сніговики перед пащею вогне­дишного дракона.

Він украв. Він злодій!

Те, що він скоїв, було навіть гіршим від звичайної крадіжки. Ця книжка, поза всяким сумнівом, була неповторна і незамінна. Вочевидь, вона була найбільшим скарбом пана Кореандера. Украсти в скрипаля його скрипку або ж у короля його корону — це таки щось цілком інше, ніж поцупити гроші з каси.

Отак утікаючи, на бігу він щосили притискав до грудей книж­ку, заховану під плащем. Він не мав права її загубити, хай би як дорого це йому коштувало. Ця книга — все, що він має на світі.

Бо ж додому тепер, звісно, зась.

Він спробував уявити собі тата, як той сидить у своїй великій кімнаті, облаштованій під лабораторію, і працює. Довкола — не один тузінь* (* дюжина) гіпсових відливків людських зубів: його тато був зуб­ний технік. Бастіян ніколи не замислювався, чи любить тато свою працю. Таке спало йому на думку вперше, але тепер він уже, ма­буть, ніколи не зможе запитати його про це.

Якщо він зараз піде додому, тато вийде з лабораторії у своє­му білому халаті, можливо, навіть з гіпсовими зубами в руці, і за­питає:

— Уже повернувся?

— Так, — відповість Бастіян.

— Що, сьогодні немає уроків?

У Бастіяна перед очима стояло тихе, сумовите татове лице — і він зрозумів, що не зможе йому збрехати.

Проте сказати правду він тим паче не зміг би. Ні, єдине, що залишається зробити, — це втікати кудись далеко, геть, ген-ген, світ за очі. Треба, щоби тато ніколи не довідався, що його син став злодієм. А можливо, він узагалі не помітить, що Бастіяна не­має. У цій думці була навіть якась розрада.

Бастіян перестав бігти. Тепер він ішов поволі, захекано, аж нараз уприкінці вулиці побачив будинок школи. Сам того не помі­чаючи, він помчав своєю звичною дорогою, якою щоранку ходив на уроки. Вулиця видалася йому якоюсь просто-таки безлюдною — незважаючи на перехожих. Однак для когось, хто дуже сильно запізнюється, простір навколо школи завжди виглядає так, ніби вимер. З кожним наступним кроком Бастіян усе дужче відчував, як у ньому наростає страх. Він і так боявся школи, цього місця своїх щоденних поразок і невдач, боявся вчителів, котрі зі щонайліп­шими намірами вмовляли його отямитися або ж зганяли на ньому злість, боявся інших дітей, які з нього збиткувалися, не минаючи жодної нагоди показати, який він незграбний і слабкий. Так чи інак, школа вже давно здавалася тому тюрмою з невизначено до­вгим терміном ув’язнення, яке триватиме, аж доки він не виросте, темницею, в якій йому доведеться німо і покірливо відсидіти весь строк до кінця.

І ось тепер, коли він ішов лунким коридором, де пахло масти­лом для підлоги і мокрими пальтами; коли йому раптом заклало вуха від приголомшливої тиші — так, наче він щойно виринув із води; коли він врешті-решт опинився перед дверима свого класу, пофарбованими такою ж фарбою шпинатового кольору, що й стіни довкола, — щойно тепер він збагнув, що і в своєму класі він нічого не загубив, що йому там нічого робити. Бо все одно дове­деться втікати. Тож, у такому разі, він може йти звідси негайно, вже.

Втікати... Але куди?

У своїх книжках Бастіян читав історії про хлопців, які прокра­далися на корабель, причаївшись, наймалися юнгами — і вируша­ли в навколосвітнє плавання, шукаючи щастя.

Декотрі ставали піратами, інші — героями, ще інші через бага­то років поверталися на батьківщину багатіями, і ніхто їх не впіз­навав.

Але Бастіян не сподівався від себе чогось подібного. Він уза­галі не міг собі уявити, щоби хтось захотів узяти його юнгою на корабель.

До того ж, він не мав ані найменшого уявлення, як дістатися в

1 2 3 4 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"