Читати книгу - "Незвіданий світ"

Ось як сталося, що того листопадового туманного вечора я наздоганяв трамвай до Кембервелу[4] з розпаленим серцем і рішучим наміром не чекати й доби, аби вчинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи була на величезній земній кулі хоча б одна людина, яка могла би передбачити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?

Читачеві може здатися, що цей вступний розділ не має нічого спільного з подальшими подіями. А втім, без нього не було б ані цих подій, ані розповіді про них. Порвати, як то зробив я, з минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає зусиль до здійснення геройського вчинку. Уявіть, як провів я — зовсім незначна величина — вечір у редакції «Дейлі-газетт», де всі мої думки були зосереджені лише на тому, як стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Невже через жорстокосердя чи через дитячу примху зажадала вона, щоб я задля її піднесення ризикував своїм життям? Гадаю, таке питання може постати в голові людини літньої — аж ніяк не палкого двадцятитрьохлітнього юнака, якого трусить пропасниця першого кохання.

У нашій «Дейлі-газетт» мені завжди подобався Мак-Ардл, старий, буркотливий, згорблений від постійного сидіння редактор розділу «Свіжі новини». Гадаю, що і я був йому до вподоби. Звичайно, головну роль у конторі відігравав Бомонт. Але Бомонт перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, і звідти його могли стягнути тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував коридорами до своєї святині, і очі його дивились у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи Перською затокою. Він був недосяжним для нас. Мак-Ардл працював безпосередньо з Бомонтом, і у всіх наших справах ми зверталися саме до цього редактора. Коли я ввійшов до його кабінету, старий кивнув мені і зсунув окуляри на свою лисину.

— Ну що ж, містере Мелоун, як я чув, працюєте ви добре, — промовив він із приємним шотландським акцентом.

Я схилив голову.

— Вибух у вугільних копальнях ви спромоглися описати напрочуд гарно. Не гіршою була й пожежа в Саусворку. Безперечно, ви маєте хист до описів. Що ви хотіли мені сказати?

— Хотів просити вас зробити мені ласку.

Він, здавалося, скам’янів і навіть уникав дивитися на мене.

— Так-так-так! А в чім річ?

— Чи не думаєте ви, сер, що могли б одрядити мене, давши серйозне доручення від «Газетт»? Я працюватиму якнайкраще і привезу вам гарну статтю в газету чи, може, навіть цілу низку статей.

— Яке саме доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?

— Таке, щоб, виконуючи його, я став би учасником багатьох подій і увесь час наражався на ризик. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що труднішим буде доручення, то краще.

— Вам ніби кортить укоротити собі віку.

— Ні, я хочу виправдати своє існування. І свою працю в нашій «Газетт».

— Дорогий мій містере Мелоун, ви занадто... занадто злетіли. Час зараз не той. Витрати на спеціальних кореспондентів давно не виправдовують себе. І, в усякому разі, такі доручення даються людині з ім’ям. Людині, яка вже завоювала довіру публіки. Білі плями на карті давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, постійте, — додав він і раптом посміхнувся: — До речі, про білі плями. А що коли ми розкриємо одного шарлатана, сучасного Мюнхгаузена, і візьмемо його на глум? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано... Ну, як ви на це дивитеся?

— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.

На кілька хвилин Мак-Ардл замислився.

— Цікаво, чи пощастить вам заприятелювати з тим суб’єктом, чи, бодай, потеревенити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте здібність викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм чи сила юності — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі самому.

— Ви дуже ласкаві, сер.

— Отже, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером із Енмор-Парку?

Гадаю, що вигляду мене став надто розгублений.

— Челленджер!.. — скрикнув я. — Професор Челленджер, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу тому хлопцеві з «Телеграф», Бландлоу.

Редактор зловісно всміхнувся.

— То й що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?

— Але пригод ділового характеру, сер.

— Саме так! Я не думаю, що він завжди такий нестриманий. Може, Бландлоу потрапив під гарячу руку, може, не зумів знайти правильного підходу до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметеся із ним ви, гадаю, набагато тактовніше. Це, я певний, буде корисно і вам, і «Газетт».

— А я, як на те, анічогісінько не знаю про цього професора, — сказав я. — На жаль, я пригадую його ім’я тільки в зв’язку з процесом Бландлоу.

— У мене є деякі матеріали для вас, містере Мелоун, бо я спостерігаю за професором уже не перший день. — Він витягнув із шухляди кілька папірців. — Ось відомості про нього: «Челленджер Джордж-Едвард. Народився в Ларгзі 1863 року. Освіта: місцева гімназія, після неї Единбурзький університет. Асистент при Британському музеї у 1892 році. Старший асистент відділу порівняльної антропології у 1893-му. Звільнений за занадто гостру кореспонденцію в журналах. Одержав золоту медаль за зоологічні дослідження.