Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

У своєму тексті Ґабо помістив недавню революцію у тогочасний політичний контекст, послуговуючись геніальним змалюванням кубинського поета Ніколаса Ґільєна, з яким він познайомився в Парижі кілька років перед тим, коли обидва мешкали в одному задрипаному готелі в Латинському кварталі. «[…] навіть у найлютішу зимову пору, — пише Ґабо, — Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон».

Тогочасна ситуація на континенті дуже точно відображена на офіційній фотографії конгресу глав держав, що відбувся попереднього року в Панамі: «Заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину: “Його скинули!” Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. “Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики”. Він зробив паузу східного пророка і завершив: “Його звати Фідель Кастро”».

І власний приїзд у Гавану у розпал революційного пориву Ґабо згадував так: «Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту Кампо Колумбія, якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колонною ошелешених ґвахірів. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів».

1968, рік публікації та надзвичайного успіху «Ста років самотності», був одним з найуспішніших в житті Ґабріеля Ґарсії Маркеса. Відтоді Ґабо та його родина насолоджувались економічною стабільністю, а його самого весь світ цілком заслужено проголосив одним з найвидатніших письменників сучасності. Наступні двадцять років Ґабо не покидав літературні вершини, в цей період він опублікував свої основні твори, включно з «Осінню патріарха» та «Коханням під час холери», але водночас, хоча цей бік значно менше відомий мільйонам його читачів поза Латинською Америкою, продовжував займатися журналістикою, і щораз більше політично заангажованою.

У сімдесяті в атмосфері зростаючої напруги в Латинській Америці, спричиненої тріумфом кубинської революції і політикою насильного стримування, яку провадили Сполучені Штати, Ґабо увійшов в етап військової журналістики. Коли в 1973 році чилійського президента-соціаліста Сальвадора Альєнде жорстоко скинув генерал Августо Піночет, Ґабо заявив, що більше не опублікує жодної книжки, доки режим не впаде. Хоча він не дотримав цієї обіцянки, однак почав усе відвертіше виказувати свою симпатію лівій справі.

Разом із кількома друзями, колумбійськими журналістами, він створив журнал лівого спрямування «Альтернатіва»; писав статті та колонки з критикою північноамериканської політики на підтримку Куби і Фіделя Кастро, з яким у Ґабо зав’язалась щира дружба. Він написав велику статтю, де вихваляв історичну кубинську військову виправу в Анголу, і ще одну, яка увійшла в цю збірку під назвою «Сандіністський удар. Хроніка нападу на “дім свиней”», де як героїчну епопею описано масове захоплення в заручники нікарагуанських парламентарів групою сандіністських партизанів.

У статті «Кубинці перед лицем блокади», що увійшла в цю антологію, Ґабо використав своє обдарування оповідача, аби пояснити читачам наслідки знаменитого «ембарго» (для кубинців «блокади»), що його Сполучені Штати запровадили проти Куби у 1961 році. Він пише: «Того вечора, першого вечора блокади, на Кубі було близько 482 560 автомобілів, 343 300 холодильників, 549 700 радіоприймачів, 352 900 електричних прасок, 286 400 вентиляторів, 41 800 автоматичних пральних машин, 3 510 000 наручних годинників, 63 локомотиви і 12 торгових кораблів. Усе це, крім наручних годинників, які були швейцарськими, було зроблене в Сполучених Штатах. Очевидно, мав минути певний час, заки кубинці усвідомлять, що значили в їхньому житті оті фатальні цифри. З точки зору виробництва, Куба раптом виявила, що є не окремою країною, а торговельним півостровом Сполучених Штатів».

Через такі тексти Ґабо дуже критикувала права преса Сполучених Штатів і Латинської Америки, дехто навіть називав його пропагандистом кубинського режиму, а то й корисним ідіотом Фіделя Кастро. Ґабо продовжував підтримувати справу, в яку вірив, а ще виконував роль дипломата, особисто беручи участь у спробах налагодити діалог між Сполученими Штатами та Кубою, а також між лідерами колумбійських партизанів та урядами його країни, що змінювали один одного.

Але твори Ґабо також доносили його політичні ідеї. В 1987 році, отримавши гнітючу звістку про те, що за наказом Пабло Ескобара було вбито Ґільєрмо Кано, його друга і багаторічного редактора «Ель Експектадор», Ґабо написав цей щирий і зворушливий панегірик: «Майже сорок років, де б я не був, о будь-якій порі, щоразу, коли в Колумбії щось коїлось, моєю першою реакцією було телефонувати Ґільєрмо Кано, аби він точно мені розказав, що сталося. І завжди, без жодної осічки, я чув в телефоні той самий голос: “Привіт, Ґабо, як ся маєш?” Якось у грудні минулого року Марія Хімена Дусан привезла мені в Гавану його листа з проханням написати щось особливе на річницю “Ель Експектадор”. У той же вечір в моєму домі президент Фідель Кастро у ході дружньої вечірки розповідав мені щось, що цілком поглинуло мою увагу, коли я почув тихий і тремтячий голос Мерседес: “Вбили Ґільєрмо Кано”. Це сталося п’ятнадцять хвилин тому, і хтось поспішив до телефона, аби сповістити нам скупу новину. У мене заволокло сльозами очі, і я заледве дочекався, коли Фідель Кастро завершить фразу. Єдине, що мені, оглушеному