Читати книгу - "Позначена блискавицею"

— Не буду.

— До тебе легко йдуть діти і маленькі тварини. Вгадала?

— Вгадала. Але як?..

— У тебе руки такі добрі… Добрі й сильні. їм одразу віриш… Я відчуваю це, коли ти мене обіймаєш. Такими руками ти обов’язково приручиш свої примхливі блискавки…

Яна підвела голову.

— Чому ти так дивишся? — спитав Сашко.

— Хочу тебе запам’ятати.

Вона лагідно провела долонею по його щоці і раптом відчула, що Сашкові руки немов заклякли. Погляд його став чужим і напруженим.

— Стій так, — вимовив він самими губами. — Не ворушись.

— Що сталося? — так само пошепки спитала здивована Яна.

— Не оглядайся.

Та вона вже озирнулася. І побачила невелику, завбільшки з тенісний м’яч, блакитно-білу кулю, що із тихим сичанням зависла на висоті людського зросту метрів за три від них. Минуло кілька неймовірно довгих хвилин. Яна не зводила заворожених очей із сліпучої кулі. А та раптом гойднулася і повільно, дуже повільно попливла до них…

Ольга прокинулася раптово, ніби хтось її штовхнув, і відчула, що їй не вистачає повітря. Невиразна, незрозуміла тривога стисла серце м’якою котячою лапою із прихованими пазурами. Поглянула на годинник: іще хвилин сорок — і вона вдома. Майже весь зворотний шлях проспала, зручно вмостившись у розкладному кріслі експреса. Треба було відпочити, завтра робочий день. Ольга випросталася в кріслі і роззирнулася навкруги. її сусіди дрімали або переглядали газети, дехто вдягнув навушники — слухав музику. Раптом за вікном щось блимнуло, долинув глухий гуркіт. Так це ж гроза, мабуть, її збудила, і через те так тисне в грудях.

Дощові краплини залишали косі доріжки на віконному склі. Ольга торкнулась його рукою, і їй згадався інший дощ — холодний дощ навпіл зі снігом, що йшов непривітного березневого дня, коли вшанували пам’ять космонавтів з “Айстри”. Траурна церемонія мала символічний характер, тому що їхні могили лишились у Всесвіті, як сказав на мітингу-прощанні один із промовців. Минуло вже достатньо часу, щоб переконатися в марності пошуків. І під скорботно-урочисті звуки фіналу “Галактичної сонати” було закладено на площі, згодом названій Зоряною, майбутній пам’ятник загиблим.

…Не вщухав дощ, дув пронизливий вітер. Оля закам’яніла, заціпеніла, та не сльота була причиною, а внутрішній холод, що охопив її ще тоді, біля мертвого екрана, на якому за мить до цього всміхалась її мати, і вже не полишав дівчину. Вона не здатна була вповні осягнути лихо, що впало на неї, — та й чи можливо це в дванадцять років? — із ним змиритись. Усе в ній кричало: неправда! Це просто страшний сон. Усе ще буде гаразд, усе повернеться на свої місця. У доброму, ясному світі, в якому жила вона досі, такого просто не могло статися, не могло, щоб одночасно — і тато, і мама, одночасно — і в неї, і в Алли з Валериком, в Олега й Костика, і в Славка Чепеля, і в маленької Іринки… Не могло!

…Ось уже кілька років при самій лише згадці про той День її знову притискає до землі похмуре небо, з якого падали важкі й холодні краплини дощу, а в груди знову б’є напоєна тугою мелодія з “Галактичної сонати”, несе її з хвилі на хвилю, то жбурляючи в безодню відчаю, то здіймаючи на високому гребені, щоб показати: світ безмежний і прекрасний, треба лише вистояти, не піддатись біді, не зломитись у горі, хоч би яким безмірним воно було…

Оля не плакала. її мовби заморозила одна думка: заплакати — значить повірити в те, що батька й мами ніколи вже не буде, згодитись із цим…

А поруч ридала Алла, Ольжина ровесниця, дочка командира “Айстри” Сергія Космиліна. її очі зчорніли від сліз. Рука Валерія лежала на плечі сестри, і Оля раптом подумала: якби ж і її зараз узяла за руку близька й рідна людина! Якби ж… Несподівано хтось міцно стис її долоньку. Дівчинка повернула голову й побачила Славка Чепеля.

Вони навчалися в одному класі, колись навіть сиділи разом, до того ж були сусідами, і Оля добре його знала, проте не вбачала в ньому того, на кого можна покластись у важку хвилину. Хлопець як хлопець, не гірший і не кращий за інших… Вона так і не спитала потім у нього, чи то він перехопив її погляд, кинутий на Космиліних, чи то якимось дивом відчув, що найбільше потрібне їй було в ту мить (у розмовах — не в думках — вони ніколи не поверталися у той недобрий час), та відтоді щось змінилося в їхніх стосунках, і Оля вже не заздрила Аллі, що та мала брата.

Увечері Олю й Славка забрали до себе Волошини. Андрієва дружина Ніна розсудила так: гуртом їм буде легше, ніж поодинці між далекими, часом майже незнайомими родичами, що з’їхались на похорони.