Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Хоча спочатку я й побоювалася, що завагітніла. Наївний переляк дівчини, котра вперше опинилась у такій ситуації. З моїми місячними кровотечами були проблеми: у мене постійно траплялися затримки. Отож, кілька тижнів страху — і я навіть звернулася до Стефана з проханням знайти мені вмілу повитуху. Той вжахнувся — король саме почав переговори про мій шлюб із принцом Фландрії Вільямом Іпрським.

Вільям теж був незаконнонародженим, однак, як чоловік, мав шанс отримати спадщину. Мабуть, він мені навіть подобався, не менш приваблювала й ідея стати графинею Фландрською. Але я була тоді так налякана ймовірною вагітністю, що майже уникала нареченого.

Та незабаром усе стало на свої місця, я заспокоїлася і поводилась набагато люб’язніше, попри дотепер присутній страх від думки, що, ставши дружиною, я зобов’язана дозволяти чоловіку робити зі мною це… Але ж подружніх обов’язків інколи можна й уникнути. Он чула я, моя сестра Матильда навіть на клямку защіпається, коли не хоче підпускати до себе Жоффруа. А сама роз’їжджає в товаристві вродливого лицаря-охоронця, ще й хрестоносця. Я її розуміла. Та й віддавати перевагу не законному чоловікові, а лицарю — це було так куртуазно, так модно! І наявність залицяльника аж ніяк не передбачала обов’язкової плотської близькості з ним, але дарувала такі хвилюючі відчуття! Мені це завжди подобалося, я повсякчас прагла, щоб мене постійно оточували чоловіки. А ревнощі нареченого викликали в мене справжній захват.

Однак невдовзі заручини з Вільямом було розірвано. Фламандці обрали своїм правителем іншого спадкоємця, й усі переваги, які б дав Генріху цей шлюб, зникли. Вільям став просто одним із позбавлених спадщини лицарів, яких і без нього чимало було при дворах Європи. І я одразу втратила до нього інтерес.

Хто наступний?

Претендентів знаходилося чимало. Строгий Валеран де Мелен, нудний, як хоровий спів, Вільям Суррей та багато-багато інших. Час минав, наречені змінювалися. Але мене це влаштовувало, навіть розважало. Я ж бо знала, що без чоловіка не залишуся. А поки весело проводила час у постійних переїздах із двором, брала участь у великих ловах, отримувала запрошення на турніри, інтригувала, кокетувала, заводила знайомства. Я почувалася найчарівнішою і найбажанішою жінкою при дворі. Мабуть, популярнішою за мене була тільки королева Аделіза, та й то завдяки короні. Батько одружився з нею вже після смерті спадкоємця — але прорахувався. Аделіза виявилася безплідною, мов пустир. У короля часом з’являлися діти від випадкових зв’язків, але вони залишалися байстрюками, а законного спадкоємця досі не було. І при дворі сушили голову, до кого ж перейде корона Англії. Одним із претендентів вважався улюблений незаконнонароджений син Генріха — Роберт Глочестер. Мене б це влаштувало, адже з Робертом ми були в приятельських стосунках, і в заплутаних інтригах двору я завжди залишалась на його боці.

Другим вважали Теобальда, бо він був першим із онуків Завойовника по чоловічій лінії. Подейкували навіть про другого з небожів Генріха, його улюбленця Стефана, якому Генріх часто давав доручення в Англії. Батько вочевидь ставився до нього прихильно, навіть посватав до однієї з перших наречених Європи Мод Булонської, родовід якої сягав ще часів Карла Великого. Проте Стефан радше підтримував партію старшого брата — Теобальда. Як і Генрі, моє колишнє кохання, а нині вже єпископ Вустерський, котрий хитро вербував серед церковників прибічників Блуаського роду.

Цікаво, що вирішить король? Мене так і крутило у вирі придворних інтриг, коли я раптом довідалась… Так, мій батько був самовпевненою людиною, тому й зважився на такий нечуваний крок, призначивши своєю спадкоємицею Матильду. Жінку поставив вище за чоловіків.

На жаль, Матильда дійсно була законною спадкоємицею і досі мала титул імператриці. А тепер вона стане королевою Англії і герцогинею Нормандії, хоча й уже була графинею Анжуйською. Усе їй, їй, їй… Єдиною втіхою для мене були негаразди в її родині. А батька вони непокоїли. Анжуйський дім завжди був ворогом Нормандії, і Генріх розумів, що багатьох його нормандських підданих обурить, що ставши їхньою господинею, Матильда нав’яже їм свого чоловіка Жоффруа. А щодо Англії, то я погано знала цю частину батькових володінь. Ця країна здавалася мені дикою і абсолютно не схожою на батькову вотчину, яка змирилася з тим, що нею правитиме жінка.

Якось, під час однієї з наших нечастих бесід із батьком, я натякнула йому на це. Батько посміхнувся, похвалив мій державний розум, чим несказанно полестив мені. Потім, спохмурнів і пояснив, що залишити все Матильді — єдиний шанс для нього зберегти на троні Завойовника свою плоть і кров.

— Що ж стосується заколотів, то я залишаю Матильді покірне королівство, приборкане моїм мечем і волею. І я змушу всіх підданих заприсягтися імператриці Матильді, поклястися на хресті. А коли вона народить синів, ті поділять між собою і Нормандію, і Англію, і Анжу.

Я таки наважилася спитати, чому він такий упевнений, що Матильда народить стільки синів? Їй уже двадцять сім, вона вдруге вийшла заміж, але дотепер жодного разу не завагітніла.

Король якось дивно глянув на мене, але промовчав. І цього вистачило, щоб я відчула запах інтриги і почала власне розслідування.

Серед постійних шанувальників був один, кому я дозволяла на турнірах піднімати зброю на мою честь, — Гуго Бігод. Гарний боєць, зухвалий дотепник, і були в ньому якісь злість і дикість, що їх мені подобалося приборкувати. Гуго був привабливим юнаком. Стрункий, рухливий, з коротким білявим волоссям і колючими синіми очима. Часом він насмілювався обіймати та цілувати мене, але більшого я не дозволяла. Адже Гуго був простим лицарем, володів землями в Англії, у графстві Саффолкшир, зате його батько був наближеним до короля і вважався стюардом двору. Саме через нього Гуго й дістав для мене новину. Та ще й яку…

Виявилося, що той вродливий Матильдин охоронець-хрестоносець просто зробив їй