Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Неболови 📚 - Українською

Читати книгу - "Неболови"

201
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неболови" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 46
Перейти на сторінку:
таких по світу, які чекають на когось.

Середульший бабин син, Грицько, непутящий був від самого дитинства. То шибку в когось розгатить, то яблука в сусідів обтрусить, а то й жменю цукерок у магазині поцупить. Коли половина хутірських хлопців-однолітків утирала розбиті Грицьком носи, він з другою половиною йшов шукати пригод до райцентру. Тому, коли хлопець нарешті подорослішав, вивчився на комбайнера і пішов у прийми в сусіднє село, хутір зітхнув з полегшенням. На біду, обраниця Грицька — старша за нього жінка, ще більше, ніж кохала чоловіка, полюбляла випити. Бабин же син і так від цієї справи не відмовлявся, а якщо дружина пригощала та припрошувала, то й поготів. Отак після чергової пиятики вони живцем і погоріли у власній хаті від запаленої цигарки.

Молодшого сина баби Гальки звали Сашком. Сашко був інтелігентом, бо вчився в технікумі в самому Харкові і носив окуляри з товстими скельцями. У свої нечасті приїзди додому він любив розгортати перед матір’ю карту Радянського Союзу та показувати їй міста, куди він­ колись неодмінно її повезе. Москва, Ленінград і, звичай­но ж, Мурманськ. Одного разу після відвідин Сашко не ді­йшов лише сотню метрів до поїзда на Харків. На станції Ков’яги у вранішній темряві його збила електричка. Знайшовши забуті на столі карту й окуляри з товстими скельцями, баба дякувала Богові лише за те, що розрізаний навпіл син не мучився й помер одразу.

Скоро по смерті Сашка не стало і Йвана, бабиного Гальчиного чоловіка. За рік він згас від невідомої хвороби. Хоча возили його і в лікарню в райцентрі, і по сільських бабах-знахарках — чоловікові нічого не допомагало. Танув як свічка. Баба знала те, чого не розуміли ані лікарі, ані знахарки-шептухи: Йван помирав від горя, — та не ладна була нічого із цим вдіяти. Не винна ж бо була, що не стало йому життєвої сили, якої в неї вистачало на десятьох.

Пережила смерть синів, пережила і смерть чоловіка. Нікому ніколи не скаржилася, робила на колгоспному полі як проклята, а опісля приходила додому і знову робила. Аби заглушити тільки нестерпну пекучу самотність. Найважче бабі стало після виходу на пенсію, коли на важку роботу в колгоспі її вже не брали, а домашня не виморювала настільки, щоб забутися вночі важким сном. За ніч вона згадувала і Миколу, і Грицька, і Сашка, і безіменного, і Йвана. Через темряву відчувала, як вони всі дивляться на неї з пожовклих фото на комоді. Говорила з ними як з живими. А вони мовчали, лиш зрідка давали знак, що чують її, скидаючи з комода фотографію.

Коли баба залишилась на хуторі зовсім сама, молоденька поштарка Леся привезла їй за пазухою крихітне сіре кошеня. «Ось, знайшла. Мабуть, викинув хтось, а мені шкода стало, та й подумала, що вам буде з ним веселіше», — червоніючи, простягла вона бабі Гальці Сірого на долоні. Баба спочатку ставилася до малого з утилітарної точки зору: виросте, може, мишу яку в курнику вловить, та до хати не пускала. Але коли під час нічної грози кошеня жалісно нявчало та дряпало сінешні двері, не витримала й відчинила.

Відчувши своєю котячою інтуїцією, що бабине серце розтало, Сірий став повноправним господарем хати. Щоночі він приходив і, муркочучи, умощувався на ліжку в баби Гальки в ногах. На ранок після першої такої спільної ночівлі вона з подивом відзначила, що безсоння, яке мучило її роками, мов корова язиком злизала, і вона всю ніч проспала міцним здоровим сном замість того, щоб говорити з мертвими. Відтоді Сірий став для баби не просто одним з представників сімейства котячих — він став для неї лікарем, другом і співрозмовником. Її останньою пізньою дитиною.

Підводячись з ослінчика, баба Галька обережно загортає Сірого у фартух і кладе на ложе на призьбі. Сама ж чимчикує до похиленої хвіртки, яка ледве відчиняється. Сьогодні субота, отже, скоро приїде Леся. Але не гуманітарна допомога цікавить бабу. Вона надумала просити поштарку привести їй фельдшера з медпункту, аби той полікував Сірого.

Повільно спливає час. Баба виглядає, а Леся все не їде. Уже й вийшла на порослу бур’яном дорогу через хутір, де тепер лише вряди-годи проїжджали мотоцикл чи старий легковик. Нема поштарки. Щоб час швидше минав, баба заходилася рубати сапкою бур’яни під тином, який давно потрух і тримався лише на чесному слові.

— Чи вам ото більше нічого робити, як сапкою посеред цього лісу махати? — озвався Лесин голос за спиною в баби Гальки. — А я аж злякалась. Їду, дивлюся — щось лазить у вас під тином. Думала, знову ті, що каструлі весною покрали.

Баба дивиться на Лесю як на архангела, хіба що молитов не читає.

— Приїхала! Я тебе, Лесюню, сьогодні так чекала…

Поштарка вже скидає з багажника картату торбу зі звичним набором, але баба Галька її зупиняє:

— Постав тут. Ходімо, скажу щось.

Леся дивується, але мовчки йде у двір за старою, яка майже біжить поперед неї з усіх сил, накульгуючи. Баба зупиняється біля хати і показує на купу різнокольорового шмаття на призьбі:

— Сірий захворав.

Нахилившись, поштарка нарешті змогла роздивитись серед старих хусток кота.

— А й справді, видно, таки прихворів. Та що ж ви хотіли, вік уже в нього такий, а коти — вони довго не живуть, — бовкнула і одразу ж прикусила язика, обпікшись об переляканий погляд баби Гальки.

— Та ти що, Лесю, це я стара, та й то ніколи не хворіла, а Сірий — він ще молодий. А може б, ти попросила приїхати нашого дохтура, га? Мо, він би укол який зробив чи ще щось… — Баба з надією зазирнула їй в очі.

— Кому — вам? — не зрозуміла спочатку Леся. — Та ви що, бабо, здуріли?! Це ж кіт, тварина! Хіба той фельдшер знає, якою заразою він хворіє? І не просіть! Скажуть люди, що я зовсім розум загубила! Просити фельдшера лікувати кота! Це ветеринара треба, а він, мабуть, тільки у Валках є… А хочете, я вам завтра кошеня привезу?

Але баба Галька не хотіла. Вона хотіла фельдшера. Леся сердилася і пирхала, але баба мов не чула і вела своє. Врешті поштарка плюнула і погодилася зайти до медпункту, аби лиш баба Галька від неї відчепилася.

— А коли ж він прийде, Лесюню? — довірливо спитала баба.

— Коли зможе, тоді й прийде! — сказала як відрубала.

Набурмосившись, Леся мовчки принесла покинуту під тином сумку з гуманітарною допомогою. Сердита була на свою бабу через те, що довелося брехати. Примусити до чогось фельдшера — здорового червономордого дядька, який лікував пацієнтів ягодами калини з цук­ром від усіх хвороб, було не в її силах. Він би і слухати її не став, лише посміявся б, як з ненормальної. Десять років тому поштарка скочила б на велосипеда та гайнула до Валок у пошуках ветеринара. «Молода була і дурна», — чомусь із сумом подумала про себе колишню.

Поки Леся діставала продукти з торби, проворна баба Галька вже встигла метнутися до хати і тепер щось ховала у кишені фартуха.

1 2 3 4 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неболови"