Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кілька років зими 📚 - Українською

Читати книгу - "Кілька років зими"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кілька років зими" автора Валентин Терлецький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 84
Перейти на сторінку:
Ви не приймаєте віру і надію. А як же любов? — тихо спитала жінка.

— О! Любов! Як же ми з вами забули про неї? Звісно, що любов! Третя, найлютіша і найхимерніша облуда. Це взагалі для людини може бути смертельною отрутою. Якщо надію можна загасити навіть одним словом, ділом, власним поступовим зачерствінням, якщо віру можна притлумити і заглушити обставинами, реальністю, то любов міцніша, стійкіша, більше в’їдається в душу. Любов — наче вапно, як хисткі піски, як неосяжна океанська глибина. Засмоктує безповоротно і згубно. От звідти вже немає вороття, на відміну від трясовини надії чи віри. Любов… Любов — це казка, а вона нині не дозволена, — він вмовк.

Жінка обережно пройшлася кухнею, якось невпевнено зітхнула.

— Небезпечно так думати, як ви. Це гріх. І надія, і віра, і любов існують, аби ми не втрачали людського обличчя, аби щомиті пам’ятали про своє призначення, аби були людьми врешті-решт!

— А яке воно — оте наше призначення? Ви знаєте його?

— Воно у кожного із нас своє. Ваше — писати книжки і дарувати людям казку. Моє — зігрівати душі тих маленьких діток, що сидять у кімнаті, допомагати слабким. У кожного воно є, своє особливе і неповторне, і навіть зараз, у ці часи темряви, кожна жива істота на землі виконує своє сокровенне призначення.

— А яке воно у тих, хто заборонив казки? Яке?!! Хотів би я подивитися в очі тим, хто безжалісно і цинічно знищив усі казки. Вони знищили надруковані, видані на різних носіях, викладені в Інтернеті, екранізовані, театралізовані, начитані, намальовані — всі казки. І навіть ті, що були закарбовані у пам’яті народній, у переказах, співанках, колискових, анекдотах, у дитячих лічилках — всі! Їх заборонено, знищено. Уже не залишилося навіть самого слова «казка». Це хіба їхнє призначення? — він теж підхопився і дивився їй просто в очі.

Жінка не відвела погляду.

— І у них воно є, — відповіла тихо і спокійно. — Напевно, воно полягає в тому, аби ми, всі інші, хто потерпає від їхніх вчинків, зрозуміли важливість казок, зрозуміли, що, насправді, є важливим у нашому житті, і чого нам не вистачає для щастя, і за що нам треба боротися. Їхня місія також дуже важлива. Вони дають нам смисл.

— І що це за смисл?

— Боротьба… Боротьба за свій світ, світло, за можливість сподіватися, вірити і любити. Боротьба… — вона відвернулася від Івана.

— Цікаво ви мислите. Я розумію, про що ви розповідаєте, бо сам колись писав про це, а, отже, вірив у всі ці дурниці. Зараз — ні, доста. Ні віри, ні надії, ні, тим паче — любові. З мене вистачить. Відлюбив і відстраждав. Тепер я вільний від усього, воно мене не обходить, не зачіпає, ні гріє, ні холодить.

— Вільний? Це ви називаєте волею? Та ви ж живете зараз, як якийсь кріт, як хробак підземний, як глуха, сліпа і німа амеба, примітивне створіння, яке лише дихає, їсть, спить, випорожнюється і колись неодмінно та непомітно помре, не полишить по собі і згадки. Перетвориться на пил, та й по всьому! — її очі зблиснули таким скаженим зеленим світлом, що він на мить навіть злякався.

— Ви… Ви не ображайте мене даремно… Ви усього не знаєте… Ви не маєте права судити… — він захлинувся словами, які намагалися продертися крізь горло, наче великі кульки, змотані з колючого дроту, але лише боляче дряпали горло.

— Вибачте, я не хотіла вас образити! — жінка злякано подивилася на колишнього письменника, із острахом і жалем спостерігала, як на його очах виступили сльози, а губи задрижали і неприємно перекривилися.

Він судомно обтер очі дірявим рукавом розкудланого светра, що визирав із благенької куртки, і несподівано схлипнув. Але змусив себе заспокоїтися. Він сів, закрив обличчя однією рукою, але не смів поглянути у бік жінки. Запала мовчанка, яку порушувало лише цокотіння настінного годинника у вигляді рожевої усміхненої котячої мордочки. Вона не знала, як їй поводитися далі, тому стояла на місці й не наважувалася навіть поворухнутися, аби якось не нашкодити цьому раптово змалілому й постарілому ­чоловікові.

Минуло кілька в’язких, наче кисіль, хвилин, поки він оговтався і підняв голову. Він намагався навіть посміхнутися, але вийшло лише криве розтягування губ. Він сам зрозумів це і одразу спохмурнів.

— Ви думаєте, що я слабкий і зламаний? Ні, ви помиляєтеся. Я просто обізнаний. Я просто знаю, що все даремно. Про яку ще боротьбу ви говорите? Навіщо? Задля якої-такої вищої мети? Що воно таке? — здавалося, що чоловік уже повністю заспокоївся, привів до ладу свої думки, але нервове посмикування кінчиків губ видавало його хвилювання.

— Боротьба — це рух, рух — це життя. Якщо вам немає заради кого або заради чого боротися, тоді у вашому існуванні немає сенсу. Я лише це і хотіла пояснити. А щодо боротьби, то в кожного цей шлях також власний. Я, наприклад, борюся за щастя, бодай маленьке, для цих дітей. Борюся з темрявою за вікном, з холодом, з голодом, з їхніми батьками, з їхніми численними бідами. Це моя особиста боротьба, мій сенс. Не важливо, хто її, врешті, виграє. Важливий сам процес, бо він надає сенсу життю. А от ви, мені здається, припинили боротьбу, — вона блискавично кинула у нього бірюзовим спалахом з-під тонких, як шнурочки, брів.

— А навіщо? Ви мене не переконали. Це лише ваша думка. А я вважаю, що в боротьбі немає жодного сенсу, бо, все одно, фінал буде один — кінець усьому. Якщо розібратися, то сенсу немає і в самому житті, але оскільки ми змушені тягнути цю лямку, то треба підкоритися і тихцем мотати свій вік. Допоки він сам не скінчиться. Або допоки самому не набридне увесь оцей глум… — останні слова він проговорив так, ніби вичавлював їх із себе.

— І це говорить такий заповзятий, блискучий, талановитий письменник, що колись запалював тисячі

1 2 3 4 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кілька років зими"