Читати книгу - "Роза Вітрів"

Покуйовдившись десь із годину, я вирішила, що душ на мене має подіяти як молоко з медом і мамина ласка.

Вочевидь, я розбудила Сергія, доки пробиралася навпомацки коридором. Але не знаю і знати насправді не хочу, як так вийшло, що він зайшов до мене.

Сергій вдав, що здивований і страшенно збентежений зустріти мене ось тут, у ванній, серед ночі, але не так вже й поспішив забратися геть самому і прибрати свій хтивий погляд з мого голого тіла. Я зрозуміла, що краще на ранок згортати вудочки.

Мені стало так гидко і з’явилося відчуття, що тут, у цьому затишку Гали, вже нічого втрачати. Тому я набралася нахабства і сміливості, вилізла в кухні на табуретку й покурила у кватирку. Як у піонерському таборі. За вікном сіпався дощик і віяло прохолодою ночі. Таку липку ніч приємно ловити на свої долоні, коли ти в теплі й маєш нові простирадла в дельфінчики, а не коли доводиться вештатися вулицями, не знаючи, чи доживеш ти до ранку.

Я дивилась у ніч. Ніч мене затягує. От у місті вона якась темно-сіра, а поїзні ночі чомусь чорнильно-сині, повні незвіданих звірів за брудним склом; ночі у горах прозорі й глибокі, без кольору, зате з чорнично-вугільним смаком. Кожна ніч — окрема і ні на що не схожа. Ця мені подобалась, бо у ній добре думалося.

Ранком Гала вдавала, що зажурена моїм від’їздом. А може, так і було насправді. Сергія вдома вже не було. Я смачнесенько поснідала млинцями з топленим медком, нап’яла наплічник. Гала обійматись на прощання не схотіла, вона не сказала, але я прочухала, що для неї не надто естетично пахну. Дорогою.

Вже у дверях вона мене смикнула:

— І заведи собі сторінку на «Однокласниках»!

Я сміялася.

У Києві я була не вдруге. І не втрете. Київ уже давно одне з моїх міст-домів. Таких у мене чимало, час од часу я в кожному з них живу. Бо втомлююся від того чи іншого місця, мені потрібно постійно міняти краєвид з вікна, інакше я задихаюся, холону й черствію. Як подушка, на якій довго ніхто не спить.

От ближче до зими завела собі моду перебиратися на південь, під Одесу. Там у чудесних людей є дача, на якій вони мешкають влітку, а мені дозволяють зимувати. Я тепленько вдягаюся, сідаю на побережне каміння, встелене подушкою з соломи, із мольбертом і пишу заметене біле море. Щось у цьому є. А сплю я біля каміна. Рідко вдається лишатися самій, бо про цей рай багато кому відомо, але на порожньому примор’ї місця для усамітнення досхочу. І це не правда, що я люблю самотність. Лише зрідка нею розкошувати.

Але цієї осені я вирішила піти всупереч звичці і, навпаки, подалася на зимівлю до столиці. Ніхто мене тут особливо не чекав, але на вірному шляху мало друзів, хіба не так?

Я збиралася зробити чимало нового — влаштуватися на роботу, наприклад.

Проблема полягала в тім, що я категорично не знала, як її шукають нормальні люди, й тим паче не уявляла, як мені переконати потенційних роботодавців, що, жодного разу не попрацювавши на серйозній посаді в офісі, я навіть дуже достойний кандидат.

Але це не турбувало. Цікаво, коли мене хоч щось почне бентежити по-справжньому?!

Я блудила своїми улюбленими вуличками старого Києва, осіннє сонце вигравало у шибках і глянці автівок, було без причини світло на душі й навіть не заважала вага наплічника.

— Роза! — хтось гукнув мене. Я різко розвернулася, ледь не вперіщивши карематом по пиці одного свого знайомого.

— Кораблику! — здивовано вигукнула я.— Оце зустріч!

Я вже й не пам’ятаю, звідки його знаю. Люди мені як вирізані літери з анонімного листа мого життя, я вже втомилась їх запам’ятовувати й усвідомлювати. Корабель так корабель.

Пішли пити пиво. Потім знову гуляли містом. Зводили спільні знайомства у матрицю, щільну, як губи продавчині жетонів у метро. Я так і не пригадала, де із ним здибувалася раніше.

— Хочеш, можеш у мене пожити,— мовив Корабель і зсунув своє кепі на потилицю. Я мала б топитися у його очах. Але вони виявилися неглибокі, з пісуар.

— Отак зразу і просто?

— Та лайно питання. Живи скільки треба.— Я роздивилась його уважніше. Звичайний, і ніби не такий вже гнилий має вигляд.

— Згода! Пішли зараз тоді на флет, речі лишу.— Це ліпше аніж вокзал, подумала я. Це плюс чи мінус?

У Корабля невеличка готелька майже без меблів, а як такі й стрічалися, то старезні аж до болю. Біля стіни, займаючи майже всю кімнатку, гахнувся диван, знаете, такий, що з двох половинок складається. Його, раз розклавши, вже не збереш докупи. Ніколи.

Ми вже так і не вибралися з цього кишла.