Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу 📚 - Українською

Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

187
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу" автора Девід Саттер. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 135
Перейти на сторінку:
в 1947 році, й посадили до камери. Потім викликали до кімнати, де наказали стати в ряд ще з двома чоловіками, не схожими на нього. До кімнати ввійшов чоловік, якого Кестутис раніше ніколи не бачив, указав на нього і сказав: «Ось цей». Потім Кестутиса допитував молодий офіцер міліції, який здавався п’яним і розмовляв якоюсь дивною мішанкою російської і литовської. «Ви, звісно, знаєте, — сказав офіцер, — що Вас підозрюють у пограбуванні ощадкаси». — «Я сидів у таборах, — відповів Кестутис, — тож у вашій комедії брати участь не збираюся». Йокубінас пам’ятав, що тридцять років тому, коли його заарештували вперше, співробітники КДБ теж говорили йому, що його підозрюють у пограбуванні.

Кестутиса двічі обшукали й потім, на початку 12-ї години, відпустили. У КДБ, мабуть, вважали, що зірвали його зустріч зі мною. Насправді ж ми проговорили ще кілька годин у квартирі Смолкіна, і я ретельно все записував. Потім Кестутис дав мені ризьку адресу Інтса Цалітіса, латиського націоналіста, а також імена й адреси націоналістів у Естонії. При цьому він наполегливо попросив, щоб я завжди тримав свої литовські нотатки при собі. Я пообіцяв, і в той момент, коли ми сиділи разом у помешканні Смолкіна, безперечно, був упевнений, що дотримаю свого слова.

Наступного ранку я вирушив із Вільнюса до Риги. Мені довелося летіти, бо до потягів іноземців не пускали. В аеропорту мене зустрів ще один співробітник АПН, який відвіз мене до готелю. Залишившись у своєму номері, я виявив, що у моєму вільнюському записнику більше не залишилося місця, тож для інтерв’ю з міськими чиновниками, призначеного на цей ранок, мені був потрібен новий. Я пообіцяв литовцям, що триматиму записник при собі за будь-яких обставин, але він не вміщався в кишеню моїх штанів. Тримати його в руках було незручно, до того ж був ризик десь покласти його і забути. Зрештою вдалося втиснути записника до внутрішньої кишені піджака. Під час обіду в ресторані готелю він залишався зі мною. Однак перед тим, як вирушити на інтерв’ю, я поклав його до валізи в своєму номері, замкнув її та залишив ключа черговій унизу.

Коли я повернувся до готелю, було вже темно. Я попросив у дівчини на рецепції ключа від номера 202. Вона пошукала на дошці з ключами, не знайшла й порадила спитати у чергової на другому поверсі. Але й там його не було, і я по-справжньому стривожився. Вийшовши з готелю, я трохи прогулявся, а коли повернувся, попросив дівчину за стійкою ще раз пошукати ключа. «Ось він, — сказала вона нарешті, витягуючи його зі щілини під номером 402. — Ось де він був».

Я взяв ключа й піднявся в свій номер. Бліде світло вуличних ліхтарів проникало крізь нейлонові фіранки. Я відкрив валізу й переконався, що вільнюський зошит на місці. Схоже було, що ніхто моїх речей не торкався.

Я поклав записника до кишені піджака й пішов пообідати до готельного ресторану, а потім узяв таксі до Вецмілгравіса — району на околиці Риги, де мав зустрітися з Цалітісом. Я приїхав до нього о 21-й годині, й коли ми всілися на кухні, розповів про події у Вільнюсі й сказав, що за мною, можливо, стежать. Але все це, здавалося, геть не збентежило Цалітіса. Він одягнув пальто й вийшов на вулицю зі своїм собакою, величезним сенбернаром, а повернувшись, сказав, що на розі стоїть чорна «Волга», а в ній четверо чоловіків. «Вони там, мабуть, уже кілька годин, їм не треба за Вами стежити, вони знають, що є лише кілька місць, куди ви можете вирушити, тож заощаджують час і сили».

Цалітіс розповів, що загалом ситуація в Латвії спокійніша — немає активних дисидентських груп, немає часописів «самвидаву». «Латиші легше знаходять спільну мову з іншими, — сказав він. — Це позитивна якість, але водночас і наша трагедія». За півгодини до нас приєднався ще один член латиського національного руху — Вікторс Калниньш, і вони із Цалітісом продиктували мені імена й адреси естонських націоналістів у Таллінні. Це були ті самі імена, що їх дав мені Кестутис у Литві, але я записав їх ще раз на окремому папірці.

Наступного дня я зустрічався з представниками Ризького вагонобудівного заводу, а завершився день відвідинами ще одного колгоспу. До потяга на Таллінн залишалося кілька годин, і я розрахувався в готелі й вирішив прогулятися. І знову переді мною постало питання, що робити з моїми нотатками. Я витяг записник із піджака й поклав його до валізи. Але мені не хотілося гуляти, тягнучи за собою валізу. Водночас я не знав, чи безпечно буде довірити її швейцару. Врешті-решт я наважився залишити йому валізу на одну годину. Повернувшись, я відкрив її — все нібито залишилося неторкнутим.

Лише в нічному потязі до Таллінна я почав заспокоюватися — після того, як допив коньяк, запропонований мені тренером. Маша Іванова дістала з валізи кілька булочок і поклала їх на столик біля вікна. Вона спитала, звідки я, і я розповів, що я американець і працюю в Москві кореспондентом лондонської газети Financial Times. Всі, здавалося, були вражені й почали розпитувати мене про життя в США.

Тренер спитав, які в Америці жінки. Я сказав, що вони не завжди гарніші за радянських, але краще вдягаються. Маша спитала, чи красивіші московські дівчата за ризьких, а також, чи вірю я в Бога. Я відповів, що вірю. Це її дуже здивувало, й вона спитала — чому. «У нас ніхто не вірить у Бога», — заявила вона. Тоді я почав пояснювати свої погляди, дедалі більше заплутуючись у доволі складних філософських питаннях. Поки я намагався сформулювати свої думки далекою від досконалості російською мовою, Маша трохи посунулася вперед, притулившись до столика й по-дитячому поклавши підборіддя на край склянки з чаєм. Темноволоса дівчина теж не зводила з мене очей, а я, відчуваючи якесь незбагненне розслаблення після напруги останніх днів, жестом запропонував Маші сісти поруч зі мною. Вона миттєво підкорилася, й попри те, що я намагався продовжити свою промову, обійняла мене й почала цілувати. Мій сусід, боксер, негайно пересів на другу полицю й почав цілувати темноволосу дівчину, охопивши її руками й притиснувши до себе.

Ця сцена тривала недовго, бо обидві дівчини майже одразу наказали нам вийти до коридору, аби вони могли постелити постелі й перевдягнутися. Більшість пасажирів вагона вже спали. Поки ми чекали в коридорі, мені спало на думку, що жінки в купе, їхня готовність до сексу — все це схоже на типову

1 2 3 4 ... 135
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"