Читати книгу - "Завіт Марії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невдовзі я почала кивати їй при зустрічі. І все ж я не дивилась на неї, хоча і знала, що вона помітила зміну. Та й інші зміни теж не забарилися. Спочатку розмовляти було складно, бо мені було важко її зрозуміти, і їй це здавалося дивним, але це її не зупиняло. Незабаром я почала розуміти більшу частину того, що вона казала, — достатньо, щоб дізнатися, куди вона ходить щодня і чому. Я пішла з нею — не тому, що цього хотіла. Я пішла через моїх відвідувачів — тих, що опікуються мною останніми роками. Вони затримувались набагато довше, ніж мені подобалось, і ставили забагато запитань, тому я подумала, що коли зникну з дому хоча б на годину чи дві, то вони стануть увічливішими, а може, якщо пощастить, і зовсім підуть.
Я не сподівалася, що жахливий морок того, що сталося, коли-небудь розсіється. Цей морок — частина мене, він заповнює тіло темрявою, як серце заповнює його кров’ю. Він — мій супутник, дивний товариш, який не дає заснути ні вночі, ні вранці і ні на крок не відходить від мене цілий день. Він давить на мене зсередини, і часом це стає зовсім нестерпним. Іноді він трохи світлішає, але ніколи не зникає зовсім.
Я пішла до храму з Фариною просто так. Не встигли ми відійти від дому, як я із задоволенням почала думати про реакцію моїх відвідувачів, що вони скажуть, коли я повернусь, як розпитуватимуть, де була, і що я їм відповім. Дорогою ми мовчали, і тільки коли майже прийшли, Фарина сказала, що кожного разу просить тільки про три речі: щоб боги забрали її чоловіка, позбавивши його страждань, щоб її сини були здорові і добре до неї ставились. «А ти справді хочеш, щоб твоє перше бажання справдилося? — спитала я. — Щоб чоловік помер?» — «Ні, — сказала вона, — але так буде краще». Я пам’ятаю її вираз обличчя, променистий погляд, доброту, якою віяло від неї, коли ми входили до храму.
А потім, пам’ятаю, я обернулась і вперше побачила статую Артеміди. Я дивилась на неї широко розплющеними очима, статуя випромінювала милість і щедрість, родючість і благодать, і, можливо, навіть красу. На хвилину я відчула себе краще, мої тіні розлетілись і змішалися з тінями храму. Кілька хвилин я вся була ніби просякнута світлом. Із серця зникла отрута. Я дивилась на статую давньої богині, що бачила більше за мене і більше страждала: адже вона жила довше. Я глибоко зітхнула, аби показати, що приймаю тіні, тягар, усе зловісне, що впало на мене того дня, коли я побачила свого сина зв’язаним, залитим кров’ю, коли я почула його стогони і подумала, що нічого гіршого вже бути не може. Але минуло ще кілька годин, і я зрозуміла, що помилялась, і нічого з того, що я робила, аби зупинити це жахіття, не допомагало, і нічого з того, що я робила, щоб не думати про це, не допомагало теж. І жахіття цих годин охопило все моє тіло, і я вийшла з храму, але жах так і залишився в моєму серці.
Я зібрала трохи грошей і купила у ювеліра невеличку срібну статуетку богині, що збадьорила мене. Я сховала її, але мені було важливо знати, що вона — тут, поруч зі мною, і якщо я захочу, то вночі зможу тихенько з нею поговорити. Я зможу розповісти їй про те, що сталося і як я тут опинилась. Я зможу розказати, як усі захвилювались, коли почали з’являтись нові гроші, нові закони, нові слова. Бідняки — і чоловіки, і жінки — заговорили про Єрусалим, ніби він поряд, а не на відстані двох-трьох днів дороги. І тоді стало ясно, що молодь може туди відправитись. Туди міг піти будь-хто, той, хто знав грамоту, чи тесля, чи той, хто вмів майструвати колеса чи працювати з металом, узагалі будь-хто, хто вмів красиво говорити чи хотів торгувати тканинами, фруктами, олією чи зерном. Раптом стало дуже легко піти з дому — та повернутись, звичайно, було нелегко. Ті, що пішли до міста, присилали новини, гроші та одяг, але їх самих утримувала там якась сила, сила грошей чи сила майбутнього. Я ніколи раніше не чула, щоб хтось говорив про майбутнє, хіба що йшлося про завтрашній день або про наближення щорічного свята. Про те, що прийде час, коли все зміниться і життя стане кращим — такого не казали. Ця думка охопила села, пронеслась, мов суховій, і звіяла всіх, хто був здатен хоч на щось, звіяла мого сина, і я зовсім не здивувалась тому, що якби він не пішов, усі в селі б це помітили і почали б розпитувати, чому він не пішов. А все було просто: він не міг залишитись. Я ні про що в нього не питала, я знала, що він легко знайде роботу, я знала, що він присилатиме те, що й інші. Я зібрала для нього все необхідне, все, що збирали й інші матері для своїх синів. Це було зовсім не важко чи сумно. Це просто було кінцем чогось. Коли він пішов, зібрався цілий натовп, бо йшли й інші. Я повернулась додому, усміхаючись своїм думкам, я думала, що мені пощастило, адже він уміє багато чого і обов’язково знайде собі діло в місті, і що в останні місяці, а може й рік, перед тим як він пішов, ми поводилися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завіт Марії», після закриття браузера.