Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

— Від чого ж?

— Часто нездужала.

— Давно це сталося?

— Років десять, либонь.

— Так-так… — задумливо проказав дільничний і звернувся до вчителя: — А які взаємини були між вашою дружиною і матір’ю?

— Жили так, як усяка свекруха з невісткою, — відповів той і додав: — На жаль…

— Значить, не дуже мирно.

— А навіщо вам це знати? До чого тут моя мати?

— Вибачте, будь ласка, коли деякі запитання видадуться вам нетактовними… Де поховано вашу матір?

— На кладовищі, де ж іще.

— А багато людей було на її похороні?

— Багато. — Несподівано скипівши, вчитель різко запитав: — Послухайте-но, яке ваше діло — де ховали, скільки людей було!..

Я потер лоба, а тоді пальцем показав на плані місце, де було знайдено скелет:

— Це ваш підвал?

Уважно поглянувши на креслення, учитель заперечливо хитнув головою.

— Чий же тоді?

Учитель знову схилився над планом.

— Нашого сусіди, він жив навпроти. Це був підвал подружжя пенсіонерів.

— Вони жили удвох?

— Спочатку вдвох, а потім з онуком, — учитель нервово тарабанив пальцями по столу. — їхня дочка розлучилася з чоловіком, а коли вийшла заміж удруге, лишила дитину старим.

— Ясно… — перебив я його і вирішив сказати їм правду. — Розумієте, в чому річ, у підвалі вашого будинку знайшли скелет.

Подружжя ошелешено подивилося на нас.

— Як… скелет? — ковтнувши слину, запитав учитель, і голос його затремтів. — Значить, ви… ви подумали, що моя дружина могла… мою матір?..

— Я не казав, що то скелет жінки.

— Але коли ви так розпитували про мою матір…

— Як по-вашому, чий то міг бути труп? — перебив я.

— Мені навіть на думку не могло спасти, що в нашому підвалі зарито труп!

— Не у вашому, а в сусідньому,

— Все одно.

— Скажіть, а не було такого, що хтось із вашого будинку виїхав до іншого міста абощо?..

— Ні, такого випадку я не пригадую. Якби хтось зник із нашого кварталу, дружина обов’язково знала б про це. А потім: навіщо вбивці тягнути жертву в чужий підвал і закопувати там? Хоча він і не міг би цього зробити, бо всі підвали замикались… крім одного…

— Якого?

— Інженер не тримав у себе в підвалі нічого, крім старого мотлоху, то й не замикав його.

Навряд, щоб злочин скоїв хтось сторонній — ніякий злочинець не став би ломитися до замкненого підвалу, коли поряд був відчинений. Може, вчитель щось плутає або замовчує? Треба було поговорити з іншими трьома мешканцями. Я вирішив попередньо погортати архіви, сподіваючись виявити сліди, які б зарадили чимось у моїй справі. Однак це нічого не дало. На той час у всесоюзному розшуку були оголошені четверо, і всі з інших республік. Поміж них одна жінка — Тетяна Демчук з Харкова.

Архів ми вивчали разом з прокурором і лейтенантом Сагакяном. Коли скінчили, Сагакян втомлено проказав:

— Давайте закриємо цю справу. Випадок безнадійний.

— Скоєно злочин, і знайти вбивцю — наш обов’язок, нехай хоч і десять років минуло відтоді.

— А коли це нещасний випадок?

— Тоді шукай, подивимось, як ти це робитимеш, — незадоволено відповів Сагакян.

— Шукатимемо разом. — Я окинув товаришів поглядом. — Насамперед треба відвідати інженера.

— Чому саме його?

— А яка різниця, з кого починати?

Інженер прийняв нас досить непривітно, сухо, а довідавшись, що ми з міліції, спохмурнів ще більше. На наші запитання відповідав коротко або ж взагалі ігнорував їх. Старанно добирав слова, і це мимохіть насторожувало нас.

— Знаєте, виникає таке враження, ніби ви боїтесь відповідати на наші запитання, — сказав я йому.

— Ви помиляєтесь. Я просто не бажаю втручатись у чужі справи.

— Велика у вас сім’я? — запитав я, вертаючись до попередньої розмови.

— Нас двоє — я і дружина.

— І на старій квартирі ви жили вдвох?

— Так.

— Чому ж ви уникаєте розмови про ваших колишніх сусідів?

— З ними я не мав нічого спільного, та й тепер не маю. Що ж я можу про них сказати?

— Можна з ними не мати нічого спільного, але ж сім’ю комірника ви знаєте, наприклад?

— Не знаю, нічого не знаю!

— А з учителем теж не спілкувалися?

— Ні.

— А вони казали, що ви приятелювали.

— Припустимо, ну і що?

— Не пригадаєте ви, бува, коли вмерла його мати?

— Ні.

— Як це так?

— Не пам’ятаю, і все!

— Ви не ходили на її похорон?

— Ні, не ходив.

— А чому?

— Не знаю, не пішов — і все!

Він ніяк не бажав відповідати на наші запитання. Лагідно, майже по-товариському я звернувся до нього:

— Товаришу Ашот, ви ж розумний чоловік і мали б знати, що всі наші запитання зовсім не випадкові. Ми потребуємо вашої допомоги, а ви не хочете нічим пособити слідству.

— Я взагалі не бажаю мати з вами справу.

Лейтенант Сагакян, який переглядав тим часом паспорти інженера і його дружини, розкрив домову книгу і разом з паспортами підсунув мені. Прізвище та ім’я дружини не відповідали запису в домовій книзі.

— Хто така Цогік Мартиросян? — запитав я.

— Моя колишня дружина.

— А Когар Короян?

— Друга дружина.

— Так чому ж вона не прописана?

— Коли б лейтенант був уважнішим, він помітив би, що Когар прописана, а Цогік виписана.

— Де ж вона тепер?

— Живе зі своїм новим чоловіком.

— Де, за якою адресою?

— Яке вам діло до неї і до мене?! — розізлився інженер, однак адресу все-таки сказав.

— Дивно все-таки, що ви не хочете допомогти нам розкрити злочин. Незрозуміло…

— Допоміг колись, пробував! Тому не хочу відповідати на жодне з ваших запитань. Через вас моя сім’я ледве не розпалась.

— Яким чином?

— А все ваш ОБХСС.

— Чим же ви завинили перед ОБХСС?

— Тільки й того, що хотів поїсти кебаб.

— А конкретніше?

— В обідню перерву я вирішив поїсти кебаб, — зітхнув інженер. — Краще б я ногу зламав по дорозі в їдальню! Тільки взяв порцію і збирався вже їсти, як підійшло двоє, вибачилися переді мною, забрали кебаб і почали зважувати. З’ясувалося, що не вистачає двадцяти грамів, склали акт, підписали. Краще б мені рука відсохла, ніж підписувати цей акт. Почали мене викликати до слідчого в прокуратуру, в суд… А потім з’явився до мене кухар. “Ти, — каже, — занапастив мою сім’ю, сиротами лишаєш моїх дітей… Інші — он як обдирають клієнтів, а мені за якісь двадцять грамів сідати?” Два місяці тягали мене по слідствах і судах… А дружина моя, між іншим, ревнива… “Куди це ти вчащаєш останнім часом?” — запитує. Я пояснив їй, а вона не вірить. “Комусь іншому плестимеш свої небилиці”, — каже. Бачу я, кінця-краю не видно тяганині, й кажу: “Товариші дорогі! Ці двадцять грамів у мене