Читати книгу - "Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")"

— Хіба в нас немає в’язниць? — запитав Скрудж.

— В’язниць? Скільки завгодно, — відповів відвідувач, відклавши перо.

— А робітних домів? — продовжував Скрудж. — Їх ще не позачиняли?

— На жаль, ні. Хоча, — завважив відвідувач, — я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.

— Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?

— Ні одне, ні інше не скасоване.

— А ви вже було налякали мене, панове, — мовив Скрудж. — Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця блага діяльність з якихось причин перевелася. Радий чути, що я помилився.

— Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, — заперечив відвідувач. — І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм дещицю їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?

— Ніяку.

— Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?

— Я хочу, щоб мені дали спокій, — відрізав Скрудж. — Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, — ось вам моя відповідь. Я не балую себе на Різдво і не збираюся балувати ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.

— Не всі це можуть, а інші й не хочуть — радше помруть.

— Якщо вони воліють умирати, тим краще, — сказав Скрудж. — Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.

— Це мусило б вас цікавити.

— Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принаймні в мене своїх справ по горло. До побачення, джентльмени!

Зрозумівши, що наполягати марно, джентльмени пішли, а Скрудж, дуже задоволений собою, повернувся до своїх перерваних занять у незвично веселому для нього настрої.

Між тим, за вікном туман і морок так згустилися, що на вулицях з’явилися факельники, пропонуючи свої послуги — бігти наперед екіпажів і освітлювати дорогу. Стародавня церковна дзвіниця, яка своїм охриплим дзвоном цілими днями іронічно зиркала на Скруджа з ґотичного віконечка, вся потонула в тумані, і дзвін відбивав години й чверті десь у хмарах, супроводжуючи кожен удар таким жалібним деренчливим тремоло, немовби в нього зуб на зуб не попадав від холоду. А мороз усе дужчав. На головній вулиці, в закутку двору, робітники лагодили гасові труби й розпалили в жаровні велике вогнище, навколо якої зібралася юрба обірванців і хлопчаків. Вони гріли руки над жаровнею і не зводили зачарованого погляду з палаючих вуглин.

Із водопровідного крана на вулиці сочилася вода, і він, позабутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на печальну слизьку брилу. Гасові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, що прикрашали вітрини, потріскували від жари. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казкове, так що неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж. Лорд-мер у своїй величній резиденції вже наказував п’ятьом десяткам кухарів і дворецьких докласти всіх старань, щоб він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, якого він обклав напередодні штрафом за появу на вулиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у себе на горищі свій святковий пудинґ, тоді як його худюща дружина з дитиною пішли купувати яловичину.

Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизуючий холод! Якби святий Дунстан[2] замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким морозиськом, — ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим морозом, що впився в нього, як голодна собака в кістку, припав до замкової щілини Скруджевої контори, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почулися перші звуки колядки:

Скрудж так рішуче схопив лінійку, що співак одразу ж утік, покинувши замкову шпарину на поталу такому любому Скруджеві туману і ще любішому йому за духом морозові.

Нарешті час було закривати контору. Скрудж неохоче зліз зі свого високого табурета, подаючи цим безмовний знак клеркові, що знемагав у прикомірку, і той миттєво задув свічку і вдягнув капелюха.

— Ви, мабуть, завтра взагалі не збираєтеся виходити на роботу? — запитав Скрудж.

— Якщо лише це зручно, сер.

— Це геть незручно, — сказав Скрудж, — і несумлінно. Але якщо я вирахую з вас за це півкрони, ви ж будете вважати себе скривдженим, чи не так?

Клерк ледь-ледь посміхнувся.

— Однак, — продовжував Скрудж, — вам не здається, що я теж можу вважати себе скривдженим, коли марно плачу вам зарплату.

Клерк завважив, що це буває лише раз на рік.

— Доволі нікчемне виправдання для того, щоб кожного року, двадцять п’ятого грудня, запускати руку в мою кишеню, — вимовив Скрудж, застібаючи пальто на всі ґудзики. — Але я бачу, що ви все одно хочете прогуляти завтра весь день. Тоді щоб післязавтра з’явитися якомога раніше.

Клерк пообіцяв, і Скрудж, продовжуючи бурчати, вийшов. За мить контора була замкнена, а клерк разом із гуртом хлопчаків, щоб віддати данину Святвечору, разів зо двадцять скотився