Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

А дівчина не слухає і відкриває пурпурову коробочку в формі серця, що її випадково знайшла в рюкзаку. Там перстеник. Скромний такий, але золотий.

— Ого!

— Ну, я хотів попозже, коли поселимся. Ну і обстановка хоть би якась-то... Вобщєм, ти би замуж за мене вишла?..

У неї по тих словах почалося щось середнє між задухою й істеричним сміхом. На деякий час. Потім, як і перше, але дужче, притулилась до нього і поцілувала в щоку.

— О Боже, — це все що вона спромоглася сказати відразу. А потім:

— Ну це ж. Ти хоть думав?

— Та думав, думав. Шо тут думать? Жить пока є де. Работа в тебе вроді як буде. Ну і в мене. Десь устроюсь.

— Ми ж не знаєм пока, як там буде.

— А шо знать? Нада же десь.

— Ну, могли би до мене навіть вернуться, якшо шо. Втройом би жили. Не так всьо плохо. Моя мама добре тебе воспринімає.

— Ну прям не знаю. Ну да.

— А ти дома був?

— Нє, ну ти вєдь знаєш — я с Антоном гуляв.

— Да, с Антоном. А твої хоть знають, де ти? Нє?

Він промовчав. Ірпінь давно минули і під’їжджаємо до Біличів.

— А дєньгі аткуда?

Сєрьожа вдав, що не чує.

— Да я серйозно, — продовжує Іра, — у тебе ж дєнєг нема, работи нема. Можна було і подождать с колєчком. Мені й так харашо. Так мог би всьо сказать і не нада колєчка.

— Нє.

— Не хочу знать, скільки стоіть. І кому ти тепер із-за мене должен.

— Не должен.

— Як не должен? То нам нема на шо знять жильйо?

— Це тебе не касається. Дєньгі є.

— Як є? Аткуда, єслі їм взяться нєаткуда. Должен?

— Да не должен. Нікому не должен. Чьо ти вабщє прістала?

Після цього Іра замовкла.

— Буде. І даже комп’ютер в кредит візьмем.

— Ти й так...

— Та не должен я нікому!

— Так аткуда?

Він міцно стиснув правий кулак. Із нервів, мабуть. Сам весь напружився, легко вдарив себе по коліні й ніби заспокоївся. Подивився на неї. Потім відвернувся і далі вже дивився у вікно чи просто перед собою. Деякий час мовчав, а потім, видно, щось таки в ньому прорвало. Почав тихо, невпевнено:

— Я був такі дома.

— ?

— Ну да, ненадовго. Ну так, день погостив і всьо. Ну, коли з Антоном гуляв. Нємного мать помогла.

— Харашо, але правда, не нада. В неї ж тоже нема.

— А їй і не нада.

— Як?

— Ну вона стара вже...

— І шо по-твоєму.

— Слиш. Ну, ти... Ну, давай не ето.

— Ну, давай. Ти ізвіні, — якийсь час промовчала. — І спасіба.

Тоді пригорнулася до нього. Так само, як досі, як і кожного разу. Просто взяла й пригорнулася. У щоку знову чмокнула. Ну, там ще десь у вухо. То була не просто вірність чи приязнь. То як малі діти перед батьками. То була відданість сильнішому. Відданість волі. Для захисту й опіки. Вона спиралась на нього в потязі й так само хотіла покладатися будь-де і в будь-чому. Через це вона хвилювалась за нього, турбувалася, готувала їсти й хотіла, аби добре виспався. Тому, а ще через ніжні почуття, любов і все таке, цілувала його.

Ну й поцілувала, а він дивився, куди дивився. Обличчя, як я вже казав, мав дрібне, нині змучене, очі — великі.

— Добре, ну щяс приїдем, погуляєм трохи і на работу. Я тута десь піва вип’ю, а потом комнату піду подивлюсь. Як с Антоном встрєчусь. Як получиться, то, може, і до тебе зайду на обід. Ну, я набєру.

— Харашо. Ну, я жду.

— Ага.

— Ладно.

До Новобіличів доїхали без єдиного слова. Тільки вже під самим Києвом Іра спитала:

— А ти їй шось казав?

— Кому?

— Ну, мамі своїй.

Він подивився на неї типу: «Шо такє питаєш, шолі тіпа не ясно?»

— Ну... як просив у неї дєнєг? — і запнулася... -Ну ізвіні — твоє діло.

А він кивнув головою згори вниз.

— Ти би поспал хоть нємного.