Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Відтоді я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.

Ось, скажімо, випадок під час зимової сесії, саме напередодні старого Нового року. Увечері я припхалася до подруг у гуртожиток нібито вчити білети з теорграматики. Підійшла до дверей кімнати 45, а дівчата замкнулись і нікого не впускають. А біля дверей навпочіпки сидів Ісмаїл Огли, студент геофаку, спадкоємний іранський принц (так він завжди відрекомендовувався) і потенційний наречений моєї подруги-легкоатлетки Лариси.

Про Ісмаїла треба докладніше. Він такий був особливий, несхожий на інших, такий неоковирний і кумедний, відкритий і щедрий, що заслуговує тут на окрему оповідь. Які вітри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими ніжними руками, густим волоссям сторчма і князівськими манерами в наш сирий, вітряний, мінливий клімат вивчати географію – хтозна. Я не додумалася запитати тоді, а зараз він узагалі дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаїл відчуває носом та шкірою за кілька днів. Тому його, Ісмаїла Огли, там дуже цінують. Особливо пілоти.

– Ну? – привіталась я з Ісмаїлом.

– Лариса замикнув і не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаїл.

– Вчаться? – поцікавилась я.

– Нє… Світло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зізнався спадкоємний принц, – кричаля: «Лариса, на мій голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалі жених дивляться. І якшо мене покажуть, Лариса на мені жениться.

– А якщо не тебе?

– Тоді, мамою клянусь, Ісмаїл буде дуже сумувати. Тоді Ісмаїл буде всіх різати, – приречено зітхнув спадкоємний принц, – і Лариса, і Валя (Валя – це інша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кімнаті), і себе, і… – Ісмаїл оцінювально зміряв мене поглядом і замислився.

Я зрозуміла, що він не жартує, й почала молотити в двері кулаком. Відчинила Лариса, розпашіла, збуджена. Очима обертає, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все підготували.

– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своєї кімнати і вчися. Ми тебе потім покличемо.

Ісмаїл похмуро та недобре зиркнув з-під насуплених брів і неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножі-кинджали. Про всяк випадок.

У кімнаті біля великого дзеркала горіло кілька свічок. Там же, на столику, лежали якісь сухі трави, ножиці, стояла мисочка з водою.

І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, і якби раптом їй би справді загрожувала розправа її ревнивого нареченого Ісмаїла Огли, вона б легко дременула від нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотінням. Чого не можна було сказати про нас із Валею. Я бігаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точніше, підстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч і дурепа. І тоді я розуміла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалі не Ісмаїла, а якогось там Васю зі свого рідного села Кобеляки Звенигородського району Черкаської області, то Ісмаїлової розправи нам не минути. Слід було рятувати подруг і ситуацію.

– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на ліжко. – Я знаю, як треба ворожити!

Причому в моїх словах була дещиця правди. Адже влітку я напросилася у фольклорну експедицію в села старовірів і там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену віддавати, та біля дзеркала ворожити.

– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалі побачити, – щоби ти осторонь поки що сиділа і чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозуміла?

Лариска кивнула. І сіла осторонь, поки ми з Валею перешіптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправді для Лариски питання нареченого було актуальним і гострим, бо її батьки не дуже хотіли Ісмаїла в зяті. Надто вже багато було на очах різноманітних прикладів, коли маленькими провінційними містами тинялися самотні сумні красуні, ведучи за ручку смаглявих діточок. А навпаки, Ларисчині батьки хотіли в зяті надійного, гладкого і скупенького Васю із села Кобеляки Звенигородського району.

– Іди до мене! – потойбічним голосом гукнула я Лариску, залишивши біля дзеркала горіти лише одну свічку. – Сідай біля дзеркала, – продовжила я своє казання, – сідай, заплющ очі й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тоді розплющиш очі, глянеш і хутко-хутко відвернешся. Інакше…

Я й сама не знала, що «інакше», але мене вже несло.

Лариска сіла біля дзеркала, заплющила очі і затремтіла… Я взяла її праву руку, опустила її пальці в мисочку з рідиною і заходилася водити ними по її обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:

– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно імпровізуючи, доки не приспала Ларисчину пильність.

– Світло! – різко дала я команду Валі, й та клацнула вимикачем.

– Дивись! – закомандувала я Ларисці.

І Лариска розплющила очі. Покліпуючи і мружачись від яскравого світла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звідти на неї дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось і пильно вдивлялося із дзеркала в Лариску.

– І-і-і-і!!! – заверещала Лариска, і Валя вимкнула світло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!

У двері щосили загримали ногами, і пролунав крик:

– Лари-и-иса!!! Вийди на мій голос, Лари-и-иса!!! Я