Читати книгу - "Вітер часу"

Продовжуючи свої писання, він згадав, що зустріли його в експедиції не так вже й привітно. Першого дня він не зміг поговорити з колегами, коли машина повернулась з ділянок близько першої години. Висипавши з кузову, люди відразу розбіглися до своїх домівок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до їдальні. Швидко перехопивши обід – рисовий суп і макарони по-флотськи (замість фаршу були подрібнені консерви з яловичини), вони знову розійшлися по домівках і полягали спати. Тільки близько восьмої вечора почали з’являтися окремі люди, але побігли вони не в камералку, а в якісь віддалені місця великого геологічного селища. Далі Володя вже не спостерігав, він пішов додому і взявся читати свої виписки з інформаційного звіту експедиції за минулий рік. Поставивши будильник на півнап’яту ранку, він ліг спати.

Прокинувся за сигналом будильника, умився і, узявши геологічний молоток і записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве піднявшись над обрієм, обіцяло спекотний день, хоча повітря ще було по-нічному прохолодним. Біля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до від’їзду залишалось ще декілька хвилин.

Він підійшов до машини і привітався, але ніхто не звернув на нього увагу. Коли Володя переліз через борт у кузов, то побачив, що місць практично немає. Тому він пробився ближче до кабіни і нахабно втиснувся між молодою жінкою і високим парубком, викликавши обурення представниці прекрасної половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався. Машина, тим часом, рушила.

– Хто ти такий? – гнівалась жінка. – Бачиш, що вже зайнято?

– Так усе ж зайнято, а їхати треба, – відповідав Володя, помітивши красиві надуті губки і темно-карі очі сусідки. «Непогано я сів», – подумав.

Тут він побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колін і робочу куртку з геологічною емблемою на рукаві у вигляді бурової вишки і двох схрещених молотків. Він з посмішкою, обернувшись, дивився на сердиту жінку. Простягнувши Володі руку, сказав:

– Привіт! Познайомся, ще один старший геолог.

Кремезний чоловік з привітним обличчям і посивілою головою, який сидів поруч з ним, теж обернувся і потиснув руку Володі:

– Монахов.

– А ти, – звернувся він до сердитої красуні, – могла б сьогодні не їхати на ділянку. У тебе в камеральці багато роботи. Але коли вже поїхала, терпи.

– А тебе як звуть? – обернувся до неї Володя.

– Люда, – відповіла вона без великого бажання.

– Я – Володя, старший геолог на бурінні.

Люда промовчала, але злегка посунулась, звільнивши Володі трохи місця. За півгодини, залишаючи за собою хвіст тонкого пилу, машина наблизилась до однієї з ділянок. Володя побачив вишки двох пересувних станків УРБ-3АМ, змонтованих на автомашинах МАЗ.

– Буріння над усе, – зауважив вчорашній знайомий. – А ми далі поїдемо.

Крім Володі з кузова вилізли Люда і два парубки, як з’ясувалось, техніки-геофізики. Вони попрямували до автомашини ГАЗ-63, на якій була змонтована червона будка. Буріння свердловини закінчилось біля другої години ночі, відразу ж сюди виїхали водовозки, щоб промити забій свердловини, і каротажка, тобто ця машина з будкою. Володя теж попрямував до каротажки. Двері будки були відчинені, там коло радіометра сидів невисокий чоловік у картатій ковбойці. Другий, мабуть робітник, в брезентових рукавицях стояв біля обсадної труби, яка виднілась на півметра над поверхнею землі, і поправляв опущений у свердловину кабель. Побачивши прибулих, чоловік у ковбойці залишив крісло коло радіометра і виліз назовні.

– Йди ти, сідай, – кивнув він одному з техніків, які підійшли. – Дивись, щоб стрічку не заїло, щось самописець барахлить. Там на глибині 340–346 метрів аномалія, я вже зробив деталізацію, а ти закінчуй каротаж.

Технік-геофізик забрався в будку, туди ж повернувся робітник і став за лебідку, що піднімає каротажний кабель.

Чоловік у ковбойці подивився на Володю і простягнув руку. Володя раніше вже бачив його в Об’єднанні і знав, що він – старший геофізик експедиції в Каратау. Звали його Мішею, він працював вже років п’ять, був старшим геофізиком Учкудуцької партії до її ліквідації, коли родовище передали Навоійському комбінату.

– Ми на тебе чекаємо. Треба налагодити роботу з керном. Є деякі аномаліі радіоактивності, може вийде що-небудь. У цій свердловині теж є, ходімо подивимось керн.

– Люда, – покликав він, – неси радіометр.

Вона пішла до фанерної будки на полоззях, зварених з товстих металевих труб, і винесла радіометр СРП-2а. На кінець трубки був надітий свинцевий екран.

– Поміряй керн в інтервалі 340–346 метрів.

Разом з Мішею підійшов до керну Володя. Подивившись на фанерні етикетки, він відразу визначив, що керн з цього інтервалу не підняли. Мішу це не здивувало:

– Отже знову зона дроблення в кременистих сланцях. Філітоподібні сланці підіймаються, вапняки і амфіболіти теж, а кременисті, де має бути руда, – ніяк. Мало того, що вони крихкі, так ще і дроблені. Ти подивись, лежать тільки два шматочки кварцу, але ж з ними радіоактивність не пов’язана.

Люда, включивши радіометр, виміряла радіоактивність цих шматочків. Зрозуміло, аномалії не було. Потім прийнялась міряти радіоактивність цілого керну, який лежав у чарунках дерев’яних ящиків.

– Теж нічого нема.

– Що цікаво, – зауважив Міша, – на поверхні