Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Та щойно в планах режиму, що стосувалися його, утворилася прогалина (це сталось між лютим і листопадом 1938 року), як Белль одразу ж вислизнув. І знову ж таки і в прямому, і в переносному значенні: наводячи на всю сім'ю жах, він сидів удома й писав оповідання, працював над романом, тобто (за його власними словами) «пробував свої сили як вільний письменник». Гірший час важко було й вибрати: Гітлер проковтнув Австрію, готувався проковтнути Чехословаччину, в самому рейху наростав терор, і якби хтось чужий зазирнув тоді ненароком до беллівських рукописів, то їхній автор опинився б, швидше за все, в концтаборі.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії, і турботи батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не