Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Ми часто гуляли з нею околицями замку і гомоніли про те, про се або грілися на осонні, споглядаючи роботу косарів і вдихаючи нестямні аромати, які і бувають лише від свіжоскошеної отави, чи милувалися заходом сонця або ж міркували, які нещастя може принести те чи інше положення Марса. І кожна наша прогулянка завжди кінчалася біля озера.

Вона знала про мій забобонний страх перед водою і знала, що я ніколи його не здолаю, але усякого разу звабливо сміялася — о, який то був п'янкий сміх! — і кликала: «Котику-любчику, а йди-но до мене!» А тоді лежала, знеможена від утоми, на мостках, що їх збудували рибалки, а я вдихав пахощі її шкіри і мокрого волосся. Я лоскотав її вусами, замруживши очі і обнюхуючи сніжно-білі ніжки. Вона муркотіла від насолоди, а я вмирав на саму лише думку, що наше кохання ніколи не виповниться у тій формі божественної любові, що єдина могла б мене задовольнити. Хіба що нас вразить блискавка із грозового неба і ми зіллємося в одну гармонічну безполу душу, як запевняв Юрген, котрому я не йняв віри.

У неї було чудове волосся. Казали, воно мало рідкісний рудавий колір, такий само, як жовті жаринки у багатті. І як її очі. На жаль, я — дальтонік і міг лише брати те на віру. Зате моє сенсорне світосприйняття відрізняло тисячі нюансів її пахощів. Я міг би укласти їх картографічно, від прозоро-ніжних вушок до кінчиків бездоганних порцелянових ніг…

Ні, запевняю вас, я не убивця.

Та якби я, звертаючись до логіки, почав доводити тим добродіям, що мене не можна трактувати як злочинця, а, тим більше, як «перверзного типа з шизофренічним складом психіки і схильністю до насильства» (цей витяг із висновків групи експертів — добрий приклад того, куди йдуть грошики платників податків), і що я не можу визнати вину, а тим паче почуватися винним, хоча б тому, що винність — це прокляття, яке тяжіє над нашим життям у вигляді закону, отже не буває якоїсь абсолютної вини, а бути страченим через якісь змінні відносно часу закони і надуману якимось параграфом закону провинність не входить до кола моїх інтересів, і останнє, що їхня жага спізнати, як вони не втомлюються стверджувати, істину помилкова уже саме тому, що вона облудна, і то було доведено Фрейдом на аналізі Едипа, отож, якби я і надалі звертався до їхнього здорового глузду, спираючись на праці найкращих філософських умів, то був би приречений на страту. Але, як я уже сказав, мій панічний жах перед водою відкрив мені очі і я зрозумів — їм не потрібна була істина, їм потрібна була жертва.

І я покінчив філософування.

Як то кажуть, у повсякденному житті завжди належить знати, де покласти межу довірливості. Правда, яку потрібно замовчувати, завжди значно більша тієї правдиці, що її можна викласти у розмові.

А потім, я вже не той дурний Езоп, байка про якого, внаслідок мого тяжкого комплексу неповноцінності, так чарувала мене свого часу. Я не буду гордо кричати: «Де тут у вас прірва для вільних людей?!».

Бо я — не людина.

Знайшовши, врешті, свій ідентитет, ідентитет нелюдини, і спізнавши на тому тернистому шляху безнадію кохання, сморід зради, холод підступу і остаточність смерті, я скинув з себе багаторічні пута, що і справді мало не зробили мене шизофреником і убивцею.

Моя воля ще не була зруйнована до тої міри, щоб я наготував оцим добродіям утіху бути вловленим до пастки їхнього словоблудства.

Коротко кажучи, аби не втомлювати читача моїми доморощеними філософуваннями, я просто відмовився від усіх попередніх свідчень, запевнивши, буцімто їх було отримано протизаконно, себто, що мене нещадно лупцювали. То була, скажімо щиро, неправда, але зараз ішлося не про правду, а про порятунок.

Заява справила на журналістів і на присяжних належне враження, бо люди чомусь більш охоче вірять поганому, аніж доброму. І мені повірили, і дозволили скористатися своїм громадянським правом на презумпцію невинності.

Ота моя неправда, загорнута до целофану слів, змогла переконати навіть прокурора, котрому єдиному йшлося про те, аби відшукати ІСТИНУ. Той кумедний дядечко навіть не знав, що у його романо-германській мові бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім «істини» оперують іще поняттям «правди», так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння «складної слов'янської душі», а особливо, як узяти до уваги те, що за останні сто років оті два поняття іще й помінялися місцями.

Коли-небудь, як уся ця історія поросте мохом забуття, я повернуся до розробки своєї лінгвістичної концепції філософії свідомості.

Слова, слова, слова. Вони комунікують поміж собою лише словами. Вони укладають слова, наче малі діти мозаїки і пірамідки. Вони алогічні і жорстокі. Вони люблять голосні звуки і нестерпні аромати. Скажу відверто — вони галасують і смердять. Вони не розуміють нюансів і напівтонів. Вони неспроможні збагнути чари сутінків. Їхні лампи сліплять, а слова ранять. Жити поміж ними — було випробуванням для мого психосенсорного апарату. Чому вони і справді не зупинилися на Декартові?..

Але саме у цьому — мій порятунок. І від управності увібгати істину у прокрустове ложе слів, себто змайструвати те, що загадкова слов'янська душа називає правдою, залежить тепер моє життя.

Я спробую описати усю історію, історію кохання, убивств і іншої людської мізерії за допомогою слів, без рефлексій і філософствування, нехай наївно і еклектично, зате щиросердно і herzzerreisend. А якщо мене, наче голодного коняку потягне з