Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для Галини він був дідом Вільгельмом, рідше — Вілюсем. Власне, Вілюсем його називали в дитинстві, а потому — вже аж у глибокій старості. Вільгельм, наймолодший син Карла-Штефана фон Габсбурґа, народився 10 лютого 1895 року, за півроку до того, як Зиґмундові Фройду наснився знаменитий сон про укол Ірми. Завдяки цьому сну Фройд зробив висновок, що кожне сновидіння є здійсненням бажання. Цим він спершу викликав у науковому середовищі скандал і недовіру, а лише згодом саме завдяки цьому відкриттю став усесвітньо відомим ученим.
«Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, — це море. Багато води», — написав дідусь Вільгельм в автобіографії, мову якої Галина розуміла тільки частково, так багато було там спотворених польських і німецьких слів. Наприклад, вона не відразу збагнула, що «маринаркою» дідусь називав не піджак, а морський флот, «репарація» означала операцію, «бельфер» — учителя, а годинник у дідуся називався «дзиґарем». Дідусів дзиґар завжди показував на годину менше, ніж було на годиннику в самої Галини. Вільгельм і бабця Софія так ніколи й не перейшли на запроваджений радянською владою час. І коли домовлялися з кимось на певну годину, то завжди з’ясовували, чи точно йдеться саме про «московський» час.
Написати спогади дідусь вирішив так само раптово та несподівано, як вирішував майже все у своєму житті. Якось узимку Галина захворіла вітрянкою й кілька тижнів не ходила до школи. Вільгельм сидів біля її ліжка, старанно мастив червоні прищі зеленкою і розповідав історії з пережитого, щоби відволікай онуку від того, як свербить її шкіра.
— Дідусю, ти мене дуриш, не може це все бути правдою, — вередувала Галина. — Ти прочитав якусь пригодницьку книжку, а тепер переказуєш мені.
Саме тоді Вільгельм і вирішив, що його біографія — це готова пригодницька книжка, яку він сам і напише.
Урочисті приготування до початку праці над мемуарами тривали приблизно місяць. Вільгельм довго облаштовував кабінет. То був колишній кабінет батька бабці Софії, де той відпочивав після роботи. Тут стояв накритий зеленим сукном стіл, численні шухлядки замикалися на ключ, і майже всі ключі все ще були на місці.
Перш ніж почати працю над спогадами, Вільгельм хотів підібрати якнайзручніші подушки на крісло, та жодна йому так і не підійшла, тож, марно перепробувавши багато варіантів, він віддав крісло в ремонт, аби на ньому повністю змінили оббивку. Проте й після цього Вільгельм не був задоволений і спробував улаштуватися в одному з глибоких шкіряних фотелів, які мали доволі широкі западини між бильцями та сидінням, і звідти Софія дитиною часто випорпувала різні дрібні предмети: монети, напильники, ложечки, гребінці.
Вільгельм поміняв у кабінеті штори, щоби створити якнайбільш затишний настрій, довго вибирав папір, ручки, олівці. Усе те показував Галині, радився з нею. Вона позичила йому для нотаток кілька своїх грубих зошитів у клітинку. Вільгельм заявив, що в зошитах із обкладинками зі штучної шкіри депресивного бурячкового кольору він точно нічого путнього не напише. Галина запропонувала обклеїти зошити папером і розмалювати. Так вони і зробили. Урешті Вільгельм оголосив, що від завтрашнього дня розпочинає роботу над мемуарами.
Наступного дня вранці, відразу після сніданку, він заявив:
— Нині мене прошу не турбувати. Буду писав. — Гордовито поправив шляфрок і зник у своєму кабінеті.
Він перетягнув туди бабцину стару друкарську машинку і тепер намагався навчитися швидко друкувати. З кабінету спершу кілька хвилин долинало стукотіння по клавішах, а потому дідусь чимось голосно гупнув — мабуть, стільцем, — і крикнув:
— Фердамт нох маль!
Мабуть, це означало, що заклинило якусь літеру або ж він зробив одруківку. Десь приблизно через годину він вийшов із кабінету трохи знервований і запитав бабусю, чи немає чогось смачненького, бо щось писання не йде. Бабуся приготувала йому чай, канапку з варенням і сир зі сметаною — улюблений його десерт. Вільгельм зник за дверима. Минула ще година, й він знову вийшов. Цього разу налаштований дуже рішуче:
— Ну, що можна написати у шляфроку! — з порогу кинув він і рвучко відчинив двері шафи з одягом. — Який одяг, таке і письмо. Мушу привести себе до пор’ядку.
Потому почалися тривалі переодягання, миття, гоління, зачіска, манікюр — дідусь завжди дуже ретельно робив собі манікюр, його страшенно нервували поламані, обгризені, брудні нігті чи ороговіла шкірка кутикул. Манікюр забирав досить багато часу і цього разу затягнувся аж до обіду. Зате обід відбувся в урочистому парадному одязі, дідусь навіть знайшов у шухляді, відчистив від пилу і начепив на руку свій швейцарський дзиґар, якого не носив уже багато років і який дивом уцілів під час ув’язнення. Після обіду дідусь задоволено позіхнув і сказав:
— Ну, тепер можна троха відпочити!
І пішов до кабінету на післяобідній сон. Після сну він пив каву, грав із Галиною в шахи, читав і того дня про писання вже не згадував. Наступного ранку все повторилося. За час хвороби Галини він таки спромігся написати кілька сторінок. З кожною з них вибігав із кабінету, по-дитячому радісний і збуджений, затягував пасок шляфрока й одразу ж читав Галині вголос усе щойно створене. Щоправда, до кожного прочитаного речення він долучав іще довгу усну розповідь, без якої ледве чи можна було би зрозуміти написане. Розповідав Вільгельм значно цікавіше, ніж описував. На письмі кожне речення давалося йому з великими труднощами, він довго мучився, щоби сформулювати найпростішу думку, добирав слова, багато виправляв і перекреслював, але текст однаково виходив заплутаним і не завжди було зрозуміло, що ж саме Вільгельм хоче сказати. Він пояснював це браком гімназійної освіти, бо вчився за програмою реальної школи, а не гімназії. Домашні вчителі в його дитинстві прагнули передовсім справити добре
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.