Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

В Європі визнавалися дійсними тільки династії, короновані католицьким престолом. Тому й бачимо: «Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла: три сини героя походу на половців князя Ігоря, Мстислав Удатний; нащадки родичів Романа: брата Всеволода Олександр, дядька Ярослава Мстислав Німий, Інвар. Та основними супротивниками серед князів стали Михайло Чернігівський, чиєю тіткою була дружина Володимира II і який був одружений на дочці Романа, та його син Ростислав, одружений на дочці угорського короля Бели IV» [53, с. 16].

До намірів руських князів посісти Галицьке князівство у 1205–1216 роках слід ставитися надзвичайно обережно. Бо то, насамперед, було протистояння католицьким зазіхачам на руський (український) галицький князівський престол. Послухаємо:

«Але найбільшою загрозою для княжої династії були споріднені з ними королівські династії Арпадів з Угорщини і П’ястів з Польщі. Король (угорський. — В.Б.) Андрій II і Лєшко Білий зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили за згодою Папи Інокентія ІІІ посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді було відповідно 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівство — до Польщі. Романовичам залишалася Волинь. Одночасно в краї (Волині. — В.Б.) поставало питання запровадження церковної унії» [53, с. 16].

Отак Папа Римський Інокентій III ще 1214 року благословив польського та угорського королів на агресію проти української землі, українського народу та українських князів.

Варто завжди пам’ятати: слава князів Данила і Василька — нероздільна! Тому, коли ми говоримо про звитяги і вчинки старшого брата Данила, ніколи не забуваймо, що поруч завжди був молодший брат — Василько. І хто з братів був автором тієї чи іншої державної справи сьогодні визначити неможливо. Хоча, звичайно, більше славних учинків приписується старшому братові Данилу. Ну що ж — така вже Василькова доля…

У попередньому переліку руських князів — претендентів на галицький трон, ми не згадали синів князя Романа Мстиславовича — Данила та Василька, які, за всіма ознаками давніх часів, мали не менше прав, ніж названі претенденти. І зрозуміло, що завдяки цьому потужному тандему брати врешті-решт перебрали Галич і Галичину до своїх рук. Ось як про ті роки пише ВРЕ[1] (третє видання):

«Даниил Романович Галицкий (1201–1264), князь галицкий и волынский, сын князя Романа Мстиславовича… В 1221 стал княжить на Волыни и в 1229 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против… татар, в 1237 — против Тевтонского ордена. В 1238 Д(аниил) Р(оманович) овладел Галичем, передав Волынь брату Василько Романовичу, а затем занял Киев…» [25, т. 7, с. 526].

Мені іноді молоді так звані патріоти закидають, що не слід користуватися російськими сфальшованими джерелами. Та якщо навіть російські фальшивки не можуть заперечити величі українського (руського) князя, а змушені визнавати її, — то є найпотужніші докази української історичної правди. Бо сьогодні уже не треба нікого переконувати у фальшивості викладу російської історії.

Не будемо переповідати весь шлях боротьби князів Данила й Василька за спадщину батька. Зазначимо: до навали на Русь війська хана Батия землі Київщини, Поділля, Волині, Полісся та Галичини входили до володінь Великого Галицько-Волинського князівства.

За часів добатиєвої навали на Русь, тобто до 1240 року, відзначимо тільки розгром братами Данилом Галицьким та Васильком Волинським у 1237 році Тевтонського ордену під Дорогичином.

То було перше вторгнення католицького Тевтонського ордену на Русь. Уже значно пізніше московські владоможці, мавпуючи, вигадали для себе, на противагу Данилові Галицькому, так званого Олександра Невського, а на противагу розгрому Тевтонського ордену 1237 року — так звану Чудську битву 1242 року.

Католицький престол кинув свій найкращий орден — Тевтонський на прибалтійські народи у 1231 році. Як пише литовський професор Алфредас Бумблаускас «…хрестоносці вже протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували у Пруссії приблизно 29 мурованих замків… для всіх 20 комтурій ордену (основних адміністративних центрів Тевтонського ордену)…» [83, с. 37].

«У 1235 р. Папа Григорій IX своєю буллою об’єднав Ордени добжинців і мечоносців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Маймо на увазі, що обидва ордени (Тевтонський орден мечоносців і Лівонський орден хрестоносців) саме для вихрещення язичників та схизматів, тобто русичів-українців, у католицьку віру й створювалися. Сьогодні чомусь не прийнято говорити на цю тему. А в ті давні роки хрестоносці проливали нашу кров не задумуючись. Такий був наказ Папського престолу. Недаремно Папа Іоанн Павло II вибачився перед людством за вчинені католицькою церквою гріховні дії.

Проте слід пам’ятати: тільки московська церква ніколи не каялася за свої лиходійства та страшні злочини. Ця церква досі несе гріхи, вчинені проти людства і людяності. Ми пам’ятаємо, як московські священики благословляли російських вояків та їх зброю, що йшли громити жителів Афганістану, Чечні, Грузії тощо.

Ось як молодий історик із Вінниці Ігор Кушко описав давні рішення та дії, вчинені Данилом Галицьким 1237 року під Дорогичином:

«Тевтонський орден починає використовувати ці землі як стратегічний пункт для наступу на Русь, а саме місто Дорогичин — важливий стратегічний центр, що сполучав торговельні артерії європейських держав і Русі (став форпостом наступу на Русь. — В.Б.).

Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватися до походу проти тевтонців. Ним був здійснений… (швидкий. — В.Б.) похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним… (за правилами.