Читати книгу - "Місто собачих снів"

– Що, друже, бачу у тебе з’явились запитання? Це добре, значить ти починаєш входити в курс справи. Ну, що там у тебе, викладай.

– Та ось, Вован, щось я не зовсім розумію цінову політику нашого підприємства, – Борис розклав біля Володимира артикули і буклети. – Згідно моїх підрахунків, вона не зовсім правильна. Бля, хєрня якась… Брєд. Хіба ж можна продавати ходовий товар по таких дешевих цінах? Я підозрюю, що вони навіть менші за собівартість. І для чого нам випускати таку кількість нікому не потрібних речей та ще й за таку високу ціну?

Володимир пильно глянув у вічі своєму давньому другу, і коротко кинув:

– Вдягайся, тобі треба розвіятись. Я вирішив зводити тебе на каву.

Коли прохідна із суворими охоронцями вже залишилась далеко позаду, Володя уважно подивився на всі сторони, переконався, що поряд нема працівників Фірми, міцно взяв за руку Бориса і повільно, наче вбиваючи у дошку цвяхи, вимовив:

– Ткачук, ти мудрий мужик, тому я тебе і висмикнув до себе в Місто. Знаємось ми з дуже давніх літ… Мені потрібні люди, яким би я міг довіряти. Не сердися, але попри дружніх відносин, я користувався ще й правилами взаємовигоди. Так от, Борь, ти ще багато чого не знаєш і не розумієш. Тому уважно слухай і добре запам’ятовуй все, що я зараз тобі скажу. По-перше, ніколи більше на подібні теми на Фірмі не говори – тут навіть стіни мають вуха. І борони тебе Боже ляпнути щось подібне при свідках – вважай, що ти тут більше вже не працюєш. Навіть я тебе не зможу врятувати. По-друге, невже ти думаєш, що відкрив Америкосію через кватирку? Те, що в нас “хімічать” з цінами на Фірмі знають всі – від Директора до двірника дяді Петі… А те, що в нас зарплату отримують переважно продукцією, бо буцім-то нема збуту, ти теж вперше чуєш? Щоправда, нам на збут немає чого скаржитись, вірно? – Володя пом’якшив тон і змовницьки підморгнув Борису. – І ніхто не протестує проти такого дурдому. Не знаєш чому? Я тобі скажу – бо це всім вигідно! В тому числі і тобі, і мені. І робітникам теж… Вони отримують зарплатню продукцією на 500 гриваків, а збувають за 1500! Шариш, в чому прікол? Бо отримують за собівартістю. Ну… практично. Я навіть скажу тобі більше – Фірма могла б давно розплатитись з державою за свої борги, проте борг лише росте, як до речі, і наша з тобою зарплата. І чим довше ми зможемо так протягнути, тим краще. Погодься, що ми з тобою принаймні не перепрацьовуємось, ходимо при краватках і з валізками, а не у робах з лопатами. І не зважай на те, що наразі ти практично виконуєш роль посильного, Борь, – Володя видався майже винуватим, – сам розумієш, інакше нічому не навчишся. Кому, куди, скільки… Мусиш побачити систему знизу і зрозуміти її суть…

Володя зупинився.

– Отак ми і живемо, друже. І навіть гордо іменуємо себе маркетологами, хоча, повір мені на слово, що таке маркетинг на Фірмі достеменно не знає ніхто. Ми штапмуємо стандартні буклети з пропагандою нашого Товару, час від часу змінюючи ціни та стилістику оформлення, замовляємо типову інформаційну рекламу „що, де, почому”, абсолютно не переймаючись ефективністю збуту, тому що він у нас є і буде. Справжні прибутки обертаються зовсім не там. Більшість шпарин вже опрацьована у саунах і ресторанах. Але про це поки що не будемо. Ех, маркетинг, маркетинг… Головне правило, як на мене – не все на чому написано „High Quality” є товаром найвищої якості, хоча коштувати повинно, незважаючи ні на що, відповідно… Все це – темна і невідома нікому сторона буття. Крім нас, звісно, – він лукаво усміхнувся. – І наша з тобою задача – щоб подовше ніхто нічого і не взнав. Ми – служба Директора, тому повинні керуватись в першу чергу його і своїми інтересами. А все решта нас не повинно обходити. Зрозумів?

Борис ствердно захитав головою. Володя був правий на всі сто. „Може і не такі тут всі дурні”, – промайнуло в голові у Бориса. – „Хоча Вовка теж приїжджий”.

– От і добре. А ось, до речі, і наша кав’ярня. Рекомендую – тут готують найкращу в Місті каву. – Володя поплескав товариша по плечу. – Розслабся і посміхнись – життя прекрасне!

І ось так день непомітно змінював день. Понеділок – Фірма – п’ятниця. Субота – базар, покупки – постіль – понеділок. Борис потроху звикав до ритму свого нового життя. До ритму – але не до умов. І хоч Бориса було не злякати спартанським способом життя, він так жити більше не хотів. Досить з нього було поневірянь, безгрошів’я, обмежень, наказів. Досить чужих правил. Набридло.

Ткачук багато чого бачив у житті. Школу і незаможних вчителів. Невисоку заробітну плату батьків. Вулицю і пацанський стиль життя. Училище і хабарників-викладачів. І хоч Борис не був непристосованим до навчання, відсутність коштів для вступу до ВЗО спричинила те, що краєвид рідного Райцентру змінили стіни військової частини в маленькому східному містечку. Кремезного Бориса відібрали до спецназу. Там нова школа життя. Недоїсти, недоспати, рівняйсь-струнко, діди-духи… Але внутрішня витримка не дозволила поламати психіку парубка. Більш того, хоч армія не подобалась Борису, він відслужив зайвий рік за контрактом у пошуках кращої долі. Але перспектив у простого пересічного солдата не було жодної. Тож він уявляв як повернеться до цивільного життя і заживе, ще й як заживе! Десь зароблю, думав хлопець. По закінченні контракту він категорично відмовився від більш принадливої пропозиції служити у спецвійськах і повернувся додому. А там… біржа праці. Що там у вас? Училище… спеціальність? Ага, бачу… Не потрібно нікому спеціалістів у вашій галузі, шановний. Ну хіба на зарплатню в 250 купюр… Курси. Ще одні… Нарешті робота. Проте неперспективна і дуже низькооплачувана. Пошуки кращої. Пошуки, пошуки, пошуки… Борис би вже і бізнес якийсь розпочав, проте стартового капіталу не було, а позику ніхто давати не хотів і не збирався. Через кілька років в голову