Читати книгу - "Відьомська доба"

— Івго, що з тобою?!

Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…

— Івго?!

— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…

Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:

— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..

Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…

Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.

— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.

А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.

Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:

— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..

Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.

Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.

— Соромно, незручно… — вона закусила губу.

Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:

— Пусте… Клавдій — своя людина.

Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.

Назар…

Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…

— Руденька, га?..

Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:

— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…

Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.

— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?

Назар звів брови:

— Тобто?

Вона не змогла сформулювати чіткіше і змовчала.

— Клавдій, — Назар почухав за вухом, — він чудовий… Батьків старий друг. Ну, а ще він Великий Інквізитор міста Віжни. Ось і все.

— Угу, — Івга заплющила очі. — Йди.

Знову зойкнули дерев’яні сходи — Назар стрибав через дві сходинки. Івга споглядала за грою тіней на стелі. Прохолодна постіль її пекла, мов вогонь.

Обидвоє мовчали, і досить довго. Не було потреби в словах; вони мовчазно насолоджувалися літнім вечором, багаттям і товариством один одного. Гість мляво мружився, вогник біля вуст його повільно поглинав тендітне тільце дорогої цигарки; господар тримав над полум’ям шматок масної шинки на шпичаку.

З дому вийшов Назар. Підійшов, розгублено розвів руки:

— Ось так вийшло, Клавдію… А я мріяв вас познайомити.

Той, кого звали Клавдієм, похитав головою — усе зрозуміло.

— Що ж ти покинув її?.. — уїдливо спитав професор соціології Юліан Мітець, — …саму?

Назар схвилювався:

— Я, власне, тільки хотів… Клавдію, ну, вона вибачення…

Гість нетерпляче махнув рукою — зрозуміло, годі теревенити. Назар провинно всміхнувся і поквапився назад; двоє чоловіків біля вогнища простежили за ним поглядом.

— Пам’ятаєш? — спитав стиха професор. — Стосовно Назара. Я побоювався…

Клавдій кивнув:

— Еге ж… Він ніяк не дорослішав.

Професор переможно скинув голову:

— Що роблять з нами жінки, Клаве!.. Вип’єш?

Гість із найзагадковішим виразом обличчя витягнув зі внутрішньої кишені пласку, мов камбала, пляшечку:

— А я от тільки вчора з Еґре, столиці виноробства. Такого ось хабара мені підсунули. Заздрісно?

— Не може бути! — з театральним подивом вигукнув професор. — Але ж як доречно, друже, просто напрочуд!

Обидва розумілися на вині, професор і пив, як знавець, — ретельно і зосереджено, милуючися рубіновою рідиною в бокалі.

— А в мене онуки будуть, — нарешті повідомив він. — Повно-повнісінько, цілий дім. Я так і думав, що ти знову тиняєшся провінціями. Я телефонував…

— Справи, — невиразно озвався гість. — Діла праведні заради загального блага. У тебе буде гожа невістка, Юле. Коли весілля?

— Думаю, десь у жовтні.

— Ще не визначились? — здивувався гість.

Господар благально скинув руки:

— Не смійся, я всього тиждень, як… Назар мене познайомив. Боявся, що розгніваюсь.

— Але ти не вергав громи… І добре, — схвалив Клавдій.

Професор заходився коло мандоліни. Гість дивився, як турботливо підтягує він струни, і собі потягнув з вузької золотавої пачки нову цигарку:

— Юле…

Господар чомусь здригнувся. Облишив свою справу й з подивом утупився в гостя:

— Га?

Клавдій видобув з багаття гілку, розжарену на кінці:

— Юле… От же… Не знаю, як сказати.

— Відьом своїх лякай, — насупився