Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Вовчиця озирнулася, на мить завмерла, ніби щось роздумувала, а тоді хутко чкурнула стежкою до обійстя на відлюдді. Переслідувачі — за нею.

— Стріляй! Стріляй! Не промаж! Не упусти! — кричали навперебій захмелілі чоловіки.

Борух-старший, розхристаний, розчервонілий, з розтріпаним чубом — руде впереміш із сивим — прицілився і вистрелив. Раз, вдруге, втретє. Але вовчиці хоч би що. Здавалося, кулі навіть змінювали траєкторію, щоб не зачепити її.

— А таки відьма, мекало-перемекало! Відьма! Заворожена! Ви-те бачите, як шпацірує? — притупнув кривою ногою дід Курдик. — Не візьме її твоє ружжо, Іване. Ой не візьме, щоб її колька взяла! Споримо на плєшку? На казьонку. Або нє — на житнівку. Тут треба срібного набоя.

— І комп’ютерну програму, — засміявся Вітько. — Бо то колись відьми по селі ходили та на мітлах літали, а тепер вони всі в Інтернет переселилися і зі швидкістю звуку шугають з одного кінця світу на другий.

— Бач, мудрагель який! Тепер буду знати, з ким ти в тому Інтернеті здибаєшся, — старший Борух вліпив синові легкого запотиличника і повернувся до Гілька. — А вам, дядьку, тільки плєшка в голові. Ви-те вже й так на зеленого джина з плєшки похожі — не просихаєте у Мартошчиковому генделику! Дивітеся, колись не виберетеся звідти — так і зостанетеся, як заспиртований ропух у кабінеті шкільної хімічки. Вам би частіше поклони у церкві бити, а ви-те за сто метрів од храму в забігайлівці кожен день лобом об плєшку. Не дивина, що вам то чорти, то відьми перед очима мигають. А цю вовчицю я все одно підстрелю, бігме що підстрелю.

— Бо в церкву отець Михайло раз на тиждень приїжджає, а Митьо Мартошчиків у генделик кожен день припрошує, — спробував оправдатися Гілько, але його ніхто не слухав.

Вовчиця тим часом перебігла місток, скосила відстань до садиби через луг, крутнулася у хвіртку, пересікла двір і зникла в обкладеному сухими дровами дерев’яному сараї.

— Ну тут тобі й гаплик! — задоволено крекнув Борух.

Та коли розпалені мисливським азартом чоловіки перетнули подвір’я і підбігли до того місця, куди щойно пірнула втікачка, то опинилися перед зачиненими дверима, збитими із грубих дубових дощок. І як вона в них прослизнула? Хтось ударив у двері плечем. Вони не піддалися. Затарабанили кулаками. Ні звуку.

— Р-р-розступись! — наказав Борух і прицілився у замок. — Р-раз! Два-а-а!.. Тр-р…

І тієї самої миті двері несподівано розчахнулися і на порозі стала господиня. У теплій картатій хустці, сірій кацавейці, отороченій кролячим хутром, поверх неї — зелений цератовий фартух, до якого прилипли дрібні обрізки бурячиння.

— Любко! А щоб тебе!.. — ледве встиг опустити рушницю Борух.

Любка ніби й не чула. Вхопилася руками за одвірок і кресонула по непрошених гостях сердитим терновим поглядом:

— Вам кого?

— Вовчицю! — відважно виступив з-за батькової спини Вітько.

Любка пройшлася чорними, як тернини, очима по односельцях, здивовано затрималася на рушницях. Зблідла, але ще міцніше вперлася в одвірок, аж пальці побіліли, звела брови в один чорний шнурок, стиснула вуста. Гоструватим профілем з тонким носом і трохи випнутим підборіддям нагадувала яструба, що приготувався до стрибка.

— Тут така не живе.

— А це ми зараз побачимо. Зайдемо і побачимо, — підступився впритул до господині Васько Борух.

— Як рак за горою свисне! Або як свині з череди йтимуть! — відрубала Любка. — Це мій сарай. І я вас сюди не запрошувала.

— А ми його хіба того… екс… експро… прі… їрувати прийшли, як совєти до колхозу? От обшукаємо і підемо, — спритно підкотився до дверей дід Курдик. — Ти, Любко, того… одступись, одступись подалі від гріха.

— Ордер на обшук маєте?

— Який ще ордер? — оторопів «посол».

— Від прокурора.

— Любко! Ти здуріла?! Який такий ордер? Який прокурор? Ми скажену вовчицю ловимо. Село, знацця, спасаємо! Шурупаєш своєю забембаною буряками головою? Ця лісова холєра перезву перейшла, коли весіллє від молодого, від Луки, до молодої, Гелі, знацця, йшло. Стала посеред дороги — й ані руш, як той пам’ятник пограничнику у Ягодині. Хотіла на людей напасти, мекало їй перемекало!

— Напала?

— Нє. Але якби не ми…

— Якби не ви, то я б оце вже буряки дочистила і в льоху поскладала. А так стою і слухаю ваші дурні п’яні теревені. Справді сказитися можна! А може, на вас не вовчиця, а білочка напала? У Положевців весіллє багате — авжеж, такого зятя відхопили, — так що самогону пий хоч залийся.

— Біла гарячка на всіх