Читати книгу - "Замах на Селену"

— Але ж завдяки таким рисам, — гордо парирує панна Леля, — жінки вивели людство із дикого стану! Це вони зробили людей людьми. В тому числі і вас, пане Вавило! — потім вона звертається до магістра Платона: — Я підтримую пропозицію пана Веремія. Давайте заселимо Меркурія сумчастими жінками.

Платон стурбовано відтягнув пальцями мочку вуха.

— Але жінки мусять бути взірцем краси! Вам усім відомо, що на красі тримається світ. І ми не маємо права жінок спотворювати.

— Пане Платоне! — вигукує цехмайстер. — Признаюся, що я уже давненько мізкую над цим питанням. І вже дещо заготовив для сумчастої структури. Наприклад, я маю гени округлостей жіночого тіла, а також — стрункості, ніжності, сором’язливості, цнотливості і ще з сотню інших.

Платон ніяк не може погодитися з таким поворотом справи, тому продовжує стояти на своєму.

— Вважаю, що на животі торба — це явна антикраса.

Вавила на боці Платона:

— Дійсно, нехай жінка буде тричі симетрична, і сто разів пропорційна, та коли уявиш оту торбу, то й руки опускаються, — він скоса дивиться на Лелю.

Цехмайстер не здається:

— Для чоловіків це буде додаткова зручність. Пляшку в торбу, жінку під руку — і немає проблем.

Леля підводиться і каже:

— Колеги! Не поспішайте заперечувати. Можливо в цьому варіанті і є рація. Меркурій — планета невеличка. Варто спробувати. Те, що не вдалося нашим попередникам на Австралійському архіпелазі, нам вдасться на Меркурії. Адже малюки у сумчастих народжуються зовсім дрібненькими. Це і буде запорукою більшої уваги до дитяти, а разом з цим і до сім’ї. Можливо, таким чином зменшиться розпуста, бо жінка через оту сумку на животі не матиме потрібних для розпусти вільностей.

Вавила не вгамовується:

— А як же тоді бути з конкурсами міс Європа чи Азія? Якщо дівчина вийде на сцену з торбою на пузі, яка ж то красуня? Адже вони там показуються і в чому мати народила.

Леля спростовує і цей колючий випад чорнокнижника:

— Надіюся, пан цехмайстер своїми генами передбачить сумку акуратною і привабливою. Окрім того, треба подовжити жінкам ноги, нехай статура відповідає золотому перерізу, щоб не вдавалися більше до високих каблуків.

— З нинішніми короткими ногами, — роз’яснює чорнокнижник пан Вавила, — жінки мають можливість лантухи тягати на спині, а коли стануть довгоногими, то про мішки уже і мови не буде.

— Вам, пане Вавило, — парирує захисниця жіноцтва, — певно, якась жінка добряче залила за шкіру сала.

— А як же тоді буде зі спідницями? — питає стурбовано цехмайстер. — На животі робити для сумки розріз?

— Ніяких спідниць не потрібно! — роз’яснює Леля, — треба придумати щось подібне до фраку із фалдами. Як у диригентів. Ззаду закрито, а спереді відкрито. І красиво, і зручно…

— Це, щоб видно було торбу, — додає Вавила, — ще й дашок над нею зверху придумати.

Панна Леля уже й не звертає уваги на Вавилині’кпини. Вона розчервонілася і вголос фантазує:

— Сумку закривати сукнею не потрібно. Бо з неї виглядатиме кумедне малятко. І нічого в цьому не буде незвичайного. Це лише на перших порах буде дивиною, а потім притреться і ще й як полюбиться. Уявіть собі: іде молода мама, ноги стрункі, відкриті, постава горда, руки вільні, красиві…

— І в обох руках по торбі з хлібом та капустою, — домальовує пан Вавила.

— А де будуть у їхньої жінки груди? — докопується цехмайстер, — як відомо, в сумчастих вони в сумці, десь внизу.

— Дійсно, — продовжує сумніватися магістр права, — пишні, акуратні груди — це дев’яносто відсотків жіночої привабливості. А в сумчастих жінок їх навіть не буде видко.

— Пан цехмайстер через маніпуляції з генами залишить груди на попередньому місці, — відповідає Леля, — мама нехай кормить дитятко по-земному. Зате опісля цього в руках буде тримати не дитину, а квіти чи книгу. Уявіть собі таке: тато іде поруч з мамою, тримаючи її під руку. В неї стрункі міцні ноги, горда приваблива постава, а внизу на округлому біломармуровому животі з акуратної ноші виглядає круглооке малятко. Подібної картини ще жодний художник не змальовував. А коли б змалював, то до неї було б денне і нощне паломництво любителів художнього мистецтва.

— Я не пішов би, — сказав Вавила, — бо не люблю картинних галерей.

— На таку красу треба дивитися на вулиці, а не в картинних галереях, — зауважує пан Веремія, — в натуральному вигляді.

— Мені здається, — промовив магістр права тепер уже погідливим тоном, — що панна Леля має рацію. Дійсно, сумчасті мами, можливо, зроблять світ на Меркурії мирним і милосердним. Пане цехмайстер, займіться, будь ласка, генами і внесіть до них відповідні зміни. Не забудьте підсилити гени доброти і милосердя. І наскільки буде можливо, ліквідуйте гени заздрощів та брехні. Тоді, на мою думку, Меркурій стане добрим прикладом і для інших планет у Всесвіті.

— Я вас не розумію, пане магістре, — заперечує Вавила. Він згадав, що відповідає за діалектичний розвиток цивілізацій. — Відомо, що будь-яке суспільство не матиме динамічного руху вперед без таких підстьобувачів, як брехня та заздрість. Відсутність їх призведе до поступової деградації людського роду.

Платон погоджується:

— Я знаю, дійсно не можливо обійтися без неправди та заздрощів. Але вони мусять бути добрими, а не злими.