Читати книгу - "Пішки на полюс"

 зимку, коли крига сковує води Білого моря, воно і справді стає зовсім білим, наче хто вкрив його простирадлом.

Але це взимку. А зараз, у тиху, безвітряну погоду, море світло-зеленого кольору. Від яскравого сонця поверхня його здається посипаною безліччю блискіток.

Навантажений до краю, «Фока» йде з невеликою швидкістю — всього чотири милі на годину. За кормою від гвинта тягнеться і губиться в далині широка доріжка спіненої води. Спереду на обрії де-не-де біліють вітрила рибальських шхун немов чайки, що сіли на воду після довгого польоту.

На капітанському містку, зіпершись на поруччя, стоїть Сєдов. Він зосереджений і замислений. Довгими, виснажливими були клопоти по організації і спорядженню експедиції. Добре, що все це уже позаду.

Одначе турбує Сєдова інше. За всяку ціну в цьому році йому необхідно дістатися Землі Франца-Йосифа і підготувати все для зимівлі. А вже наступної весни, зі свіжими силами, вирушити звідти на полюс. Але надто затягнулась підготовка експедиції, пізно він вирушив у цю далеку, невідому дорогу. Те, що зараз навкруги спокійне, гладеньке море, не може обманути досвідченого, бувалого моряка. Літо — найсприятливіша пора для плавання на північ — уже минає. З дня на день повіють осінні вітри. А за ними прийде зима, холодна, хуртовинна, довга. Як панциром скує вона океанські води, стане на шляху «Фоки» крижаною перепоною, і тоді…

Але Сєдов відганяє від себе цю думку. Він рішуче підходить до компаса: стрілка показує курс — північ.

— Так тримати! — коротко кидає Сєдов.

— Єсть так тримати! — відгукується рульовий.

День, ніч, ще день і ще ніч йшов «Фока» Білим морем. На світанку 30 серпня він потрапив у горловину — вузьку протоку, що відокремлює Біле море від Баренцового. І тут налетів свіжий вітер. В одну мить змінилось море. Потемніло, скипіло. Ходором заходили по ньому високі хвилі.

Це ще був не справжній шторм. Але перевантажений «Фока» ледве справлявся з хвилями. Вони бились об його корпус, розхитували обшивку, валили з борту на борт, захлестували і розтікались по всьому судну. Хвилі то піднімали «Фоку» на своїх високих гребенях, то кидали у вир.

Одразу корабель втратив швидкість. Слабосила машина погано гребла проти хвиль і дужого вітру. «Фока» майже перестав слухатися руля. До того ж у трюмі від сильної качки розбилась бочка з машинним маслом. Воно змішалося з сміттям і залило парову помпу-насос, яким відкачували воду з трюму. Становище було дуже серйозне. Як не дорожив Сєдов кожним днем, кожною годиною — він не міг ризикувати кораблем. З великими труднощами пощастило заховати «Фоку» у маленькій затоці біля Трьох Островів. Але й тут хвилі шалено бились об судно. Вибравши час, коли вітер трохи вщух, Сєдов повів судно до Городецького маяка, у надійніше і затишніше місце.

Два дні втратив Сєдов біля Городецького маяка. Щоправда, за цей час почистили помпу, законопатили щілини в бортах, відкачали з трюму воду, дістали на маяку нову бочку з мастилом.

Третього дня море втихомирилось. Користуючись попутним вітром, корабель вирушив далі, курсом на Крестову губу на Новій Землі.

Тепер «Фока» йшов Баренцовим морем. Широке, величне, воно, здавалось, віщувало щасливе плавання. Коли хтось з команди чи учасників експедиції казав про це Сєдову, він у відповідь весело усміхався і підтакував. Але сам він не потішав себе марними надіями — відчував, що недавня буря була лише першою вісницею.

У ніч на 5 вересня, коли «Фока» проходив уздовж тієї частини Нової Землі, що на картах зветься Гусиною Землею, знову подув зустрічний штормовий вітер.

Георгій Якович не став більше перевіряти морехідних якостей «Фоки». Та й ні до чого, подумав він, марно витрачати вугілля. Вирішено було знову перечекати негоду в затишному місці. На щастя, судно перебувало недалеко від Бєлушої губи — вузької затоки, добре захищеної від вітру і шаленства хвиль.

Згаявши на стоянці ще один день, «Фока» напнув вітрила і покинув гостинний куточок. Щоб надолужити час, Сєдов наказав запустити машину. Так, під вітрилами і з діючою машиною, «Фока» швидко прямував на північ, уздовж західного берега Нової Землі.

З борту судна добре було видно високі шпичасті гори новоземельського хребта. Його вершини, вкриті снігом, іскрились на сонці. Всі ці місця були знайомі Сєдову.

Уперше Георгій Якович потрапив на Нову Землю 1902 року. Тоді він брав участь в експедиції на Судні «Пахтусов». У наступному році Сєдов знову плавав біля новоземельських берегів. А в 1910 році Георгію Яковичу пощастило провести все літо в цьому краю, вивчаючи велику затоку в північній частині Нової Землі — Крестову губу.

І ось знову він бачить ці місця, що полюбились йому з першої зустрічі. І в пам’яті постають події минулих днів. Сєдов захоплено розповідає своїм супутникам, як доводилось йому блукати з компасом у руці по цих пустельних землях, як по багато днів плавав він понад берегом на маленькій шлюпці і промірював прибережні глибини і як саме тут, на Новій Землі, зародилась у нього думка організувати експедицію на Північний полюс.

…Весь день ішли понад берегом. Команда корабля та учасники експедиції милувались красивими краєвидами Нової Землі.

Сонце вже почало спускатись до заходу, коли Сєдов звернув увагу на невеличку хмарку. Вона неначе застрягла, зачепившись за одну з гірських вершин, і безпомічно на ній повисла. Георгій Якович нахмурився. Тільки він один з усіх присутніх знав, що ця маленька, зовсім непримітна хмарка означає наближення «встоку», або «новоземельської бори». Так називається тут штормовий вітер надзвичайної сили, що часто переходить в ураган. Всток звичайно перевалює через Нову Землю і скаженіє над Баренцовим морем.

Цього разу Сєдов не міг ухилитися від бурі: поблизу не було зручної стоянки. Хоч-не-хоч, а довелося готуватися до зустрічі з грізним гостем.

За командою