Читати книгу - "Книга забуття"

Завершую екскурс в історію. І чую ствердне:

— Угу.

Либонь, жінки свою сакральну енергію використовують на те, щоб побити чоловіків їхньою ж зброєю на їхній же території.

Певний час я мовчки дивлюся на екран монітора. Потім продовжую:

— Література прагне облагородити війну, щоб виправдати смерть загиблих, щоб ті, які з неї повернулися, продовжували жити з більш-менш спокійною совістю, щоб ті, які прийдуть їм на зміну, також не замислюючись готові були померти…

— Говорячи це, чи розділяєш ти війни на визвольні й загарбницькі? — запитує Дайта (мабуть, пригадала шкільні уроки історії).

— Звичайно! Пафос війни випливає з її мотивації, але естетика війни завжди однакова.

— Війна й естетика щось не дуже поєднуються в моїй голові, — каже Дайта й торкається скроні тонкими пальцями.

Напевно, в Дайти чимало однодумців. Наприклад, Леонід Гроссман зазначав: «Війна не знає святкових ефектів і за своєю суттю позбавлена будь-якої естетики. Це найбільш огидлива, найбільш буденно-потворна й тяжка з усіх людських справ». А Джордж Орвелл красномовно доповнив Гроссмана: «Один із суттєвих спогадів про війну — відразливі запахи людського походження, які повсюдно переслідують тебе».

Звісно, за своєю істинною суттю війна антиестетична, але хіба все це болото, цей сморід, уся ця антисанітарія не прикрашена (розцяцькована) різними аксельбантами, орденами, кокардами та нашивками? А героїка подвигів, оте піднесення людського духу, що не виявляється за жодних інших умов?! Естетика війни (руйнування й убивства) навіть більш розроблена, ніж естетика праці (будування й творення); цю естетику агресії підхопив Голівуд і культивує її на всі лади. Радянське кіно також не відставало, клепаючи ура-патріотичні фільми про «наших» та «німців».

Якщо вже я заговорив про кіно, то мусив би зараз згадати нашумілу прем’єру «9 роти» Федора Бондарчука. Я би й згадав (недавно я потай від Дайти — вона правильно вважає, що з теперішнім станом моєї психіки мені тільки мультики про Чебурашку дивитися — переглянув цей фільм на своєму комп’ютері), але тоді довелося б довго й нудно виправдовуватися, позаяк після цього перегляду я знову «підсів» на транквілізатори. Було б не шкода розхитаної психіки, що реагує, наче сигнальна міна, на кожен необережний дотик (навіть якщо цей дотик спричинений не якоюсь ворожою силою, а крилом метелика); не шкода було би печінки, яка не дає ради переробляти всю ту хімію, якою доводиться глушити себе, — аби тільки цей фільм виповів те, що не полишає мене довгі роки; натомість «9 рота», можливо, й варта, щоб про неї згадати, але говорити там немає про що, у радянські роки така продукція на якомусь «Мосфільмі» була поставлена на конвеєр, її штампували на вимоги ідеології. Таке враження, що й Бондарчук виконував державне замовлення (щоб заморочити голову пацанам, яким ще належить відбути священний обов’язок, і налаштувати їх на героїчне майбутнє; щоб упорснути дозу ностальгії тим, хто вже досяг зрілості, але пам’ятає себе пацаном; щоб нагадати про мину лі подвиги й підтримати на дусі тих, хто не росте, а лише старіє, залишаючись клаповухим недалекоглядним пацаном) оскільки фільм не про людину, а про якийсь спрощений її варіант, і в основі його не війна як явище (чи антиявище), а певні усталені й доволі віддалені уявлення (середньостатистичного обивателя) про війну, що відтворюються низкою кінематографічних штампів. Утім, я не кінокритик, тому не братимуся судити про художню вартість фільму. Зважаючи на потужну рекламу й безперестанні розмови довкола фільму, я чекав від нього більшого. Чогось універсального (як у Бондарчука-старшого), а це кіно «вставляє» лише в «своєму жанрі». Фільм мені не сподобався, але, незважаючи на це, я вдячний Федорові Бондарчуку (навіть якщо це видасться комусь непослідовністю), що він бодай у такий спосіб (звернувся до замовчуваної афганської теми. Нехай це не фільм-осмислення (а саме осмислення потребує ця війна), а лише фільм-нагадування, що теж важливо; річ навіть не в тому, що ця війна була, але сучасне суспільство не хоче цього знати (як і тодішнє суспільство заплющувало очі на війну в Афганістані), а в тому, що війна триває і триватиме, доки залишатиметься в цьому світі бодай один із тих, хто з неї повернувся, думаючи, що позбувся її (спочатку відсторонившись від неї в просторі, залишивши Афганістан, потім віддалившись у часі), але, як з’ясувалося згодом, він вивіз її з собою, назавжди ставши її трофеєм.

Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала».

Якби я писав її тепер, то назвав би: «Як довго ця війна триває».

Завагався: зі знаком оклику чи без? Хоч як уникай пафосу, хоч як борися з ним, а він конче прагне настромити тебе на чергову палю знаку оклику.

Коли вже я згадав про жанри, то логічно буде зауважити: у певному сенсі «9 рота» Бондарчука нічим не відрізняється від Гончаревих «Прапороносців» (я вмисне перечитав цей роман; на мою думку, він правдивий у сенсі ознак часу, але не бездоганний щодо істини). Кожен із них експлуатує й водночас возвеличує тему війни в притаманний йому спосіб, зважаючи на ідеологічну та естетичну кон’юнктуру, що була властива для того відтинку історії, в якому вони жили Й творили, і кожен по-своєму непогано там облаштувався.

Потрібно зважити й на те, що «Прапороносці» — дебютний твір Олеся Гончара. З думками про «Прапороносців» мені не треба критися від Дайти, і я заходжуся розлого просторікувати з цього приводу.

— Про все, що ти кажеш, Гончар попередив читачів назвою, — встромляє дружина репліку, коли я замовк, щоб перевести подих. — Мені здається, він учинив чесно. Кожна більш-менш освічена людина здатна зорієнтуватися, чого можна чекати від твору з назвою «Прапороносці».

Жіноча логіка на те й існує, щоб зводити нанівець світоглядні судження чоловіків.

— Суть не в тому, як Гончар назвав трилогію, а в тому, що він її написав, — заперечую радше за інерцією, аніж із принципу.

Дайта дивиться на мене докірливо, однак слова її примирливі:

— Літературу неможливо переписати. І цей світ, і ця література — даність, на яку потрібно зважати.

Усі ми —